Торішнього вересня у місті Пряшів (Словаччина) завершив на 89 році земне життя академік НАН України, українознавець, ревний збирач і популяризатор фольклору Микола Мушинка.
З паном Миколою мав щастя познайомитися в Тернополі 2007 року, коли він урочисто передав нашому краю пам’ятні речі, що пов’язані з життям і діяльністю українського вченого зі світовим ім’ям, засновника української національної географічної, картографічної науки, доктора філософії, академіка Всеукраїнської академії наук Степана Рудницького, його сестри, відомої піаністки Софії, та шваґра – українського вченого-правознавця Станіслава Дністрянського. Відтак мав з ним зустрічі під час Всеукраїнського фестивалю «Дзвони Лемківщини» в урочищі «Бичова» неподалік міста Монастириська, кілька років академік відвідував цей захід. Пригадую на один з них видатний фольклорист приїхав у народній ноші, що була сімейною реліквією. Скажімо, чугу (верхній одяг) у молоді роки (а це ХІХ ст.) пошив собі його дідусь, вовняні ж штани – холошні – батькові справила мати. Бочкори (взуття) виготовив уже сам за давньою моделлю. 2013 року пан Микола в Тернопільському обласному художньому музеї представив з власного зібрання понад 50 живописних і графічних робіт, а також світлини видатного майстра пензля Олекси Новаківського. Тоді академік відвідав файне місто разом зі своєю дружиною Магдою.
Пан Микола й, відповідно, я роками вітали один одного з великими українськими державними та релігійними святами. Академік часто ділився думками про власну літературознавчу працю. В газеті «Урядовий курʼєр», де я працював 20 років, опублікував кілька матеріалів про Миколу Мушинку. Коли світ побачила моя книжка «На пагорбі долі», надіслав її у Пряшів до славетного науковця. Вже за кілька днів отримав рецензію, яка починалася так: «Зізнаюся одразу: на моїй полиці з написом «Книги для рецензії» є кілька десятків видань, до яких, як-то кажуть, руки не доходять. Більшість з них я так і не прорецензую і після року-двох пересуну в загальні фонди. Та коли 7 січня пошта доправила мені посилку з книжкою тернопільського журналіста Миколи Шота «На пагорбі долі», я три дні не випускав її з рук, а врешті-решт, написав відгук на неї».
Звісно, що отримав Микола Мушинка й мою наступну книжку «Життємір», яка вийшла друком 2021 року. Кілька книг академік подарував мені. Зберігаю й електронний варіант книжки «У всякого своя доля», яку академік готував до виходу у світ у Пряшеві 2016 року. Власне, основу її склала розмова Миколи Мушинки з давнім своїм другом і родичем по лінії дружини Ярославом Шуркалом.
Ушановуючи світлу памʼять Миколи Мушинки, пропоную власне коротке висвітлення життєпису цього великого українця на основу власних інтервʼю та зустрічей.
У передчутті весни народився 1936 року Микола Мушинка у лемківському селі Курів. До слова, сусіднє ж поселення так і називається Мушинка. Щоправда, нині ці населені пункти лежать на теренах двох держав. Курів — у Словаччині, Мушинка – в Польщі. Тут дихає українське життя.
У Курові родина Мушинки з діда-прадіда поралася коло землі. Батьки пана Миколи мали п’ятірко синів і доньок. Мешкали, вели господарку разом із сім’єю рідного брата. Чотирнадцять душ, як-то, кажуть заледве поміщалися в невеликій хатинці. Тому Іван і Зузана Мушинки розуміли: аби рідні кровинки мали життя краще, треба подбати про їхню освіту. Постаралися. Хтось став учителем, хтось інженером, хтось обрав сільськогосподарський фах. Але всі вони залишилися українцями. Мати й тато завжди боронили їх від асиміляції, прищеплювали любов до свого українського родоводу. За словами Миколи Мушинки, цементом українства на цих землях була греко-католицька церква. Власне, свій шлях до науки Микола Іванович і почав у десять років з греко-католицької гімназії міста Пряшів.
Великий вплив на українство Миколи Мушинки, на наукову долю мав професор Карлового університету Іван Панькевич. Передовсім допоміг юнакові вивчити українську літературну мову, а відтак – знайомив з працями Михайла Грушевського, інших заборонених комуністичною владою славетних українських науковців, письменників. Пан Микола приїжджав тоді у рідний Курів завжди з Шевченковим «Кобзарем», читав своїм односельцям полум’яне Тарасове слово.
Вирішив, що україністика стане суттю його духовного й професійного життя. Вступив у Празі до інституту російської мови, де викладали й українську. Водночас навчався на філософському факультеті в університеті ім. Карла IV, де працював професор І. Панькевич. Саме цей вчений відкрив перед молодим Мушинкою світ фольклористики. Курсові, дипломну роботи згодом писав на основі матеріалів, зібраних у рідному селі. 1956 року Іван Панькевич зорганізував фольклорну експедицію українськими селами Східної Словаччини. Тут записували на магнітофон народні пісні, казки, бувальщини. Зібрали багатющий матеріал народної творчості. Тож, закінчивши навчання, Микола Мушинка 1960 року приїжджає працювати до Пряшівського університету, де на філософському факультеті діяв дослідний кабінет україністики. І надалі займається дослідженням українського фольклору. Ці наукові розвідки мають стати основою його кандидатської дисертації. Тему затвердили. Але Миколу Мушинку скеровують до Києва, в аспірантуру. Проте в радянській українській столиці тема етнічної, переселенської, емігрантської народної творчості — не до душі. Тож «зарубують» наукову роботу словацького українця. Він одразу ж пропонує тему, що стосується вивчення творчості видатного фольклориста, академіка Володимира Гнатюка. Професор Іван Панькевич був особисто знайомий з В. Гнатюком, про це багато розповідав пану Миколі. Цього разу в Києві науковий вибір аспіранта схвалили. Микола Мушинка написав й успішно захистив кандидатську дисертацію (в Празі) «Володимир Гнатюк і Закарпаття та його зв’язки з чехами й словаками». Зрештою, докторська М. Мушинки також пов’язана з науковою діяльністю В. Гнатюка, щоправда, захистив її вже у Києві.
В українській столиці Микола Мушинка на вечорах в Івана Гончара знайомиться з національно свідомими представниками українського красного письменства, мистецтва. Дисидентам (як їх тоді називали) Микола привозить з-за кордону відповідну літературу й водночас допомагає доправляти за радянські рубежі праці авторів з України. У грудні 1965 року його затримали в Чопі й знайшли у нього рукопис твору Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Певна річ, молодого науковця звільнили з аспірантури й депортували з тодішнього СРСР. На батьківщини він усе-таки захистив кандидатську. Працював у Пряшівському університеті. Після серпневої 1968 року окупації радянськими військами Чехословаччини потрапив у розряд «неблагонадійного». Перед ним зачинили двері наукових установ.
Навесні 1973 року в рідному Курові науковець погодився стати пастухом місцевої сільськогосподарської артілі. Колгосп спорудив на полонині рублену хату (колибу). Тут і мешкав п’ять років, випасаючи з провесні до осені стадо молодняка й активно займаючись науковою діяльністю. Сюди часто навідувалися гості з-за кордону (України, Польщі, Югославії, Канади, США), тож мав можливість читати інших авторів та й власні праці друкувати поза межами своєї країни. Органи безпеки якось дізналися про «полонинську» діяльність пастуха-науковця й сам окружком компартії заборонив йому надалі випасати худобу. Довелося повернутися до Пряшева та 15 довгих років пропрацювати тут кочегаром.. Це теж буде своєрідна наукова лабораторія.
Двадцять років комуністична система відлучала його від наукових закладів і навіть бібліотек. Каже, спочатку було важко морально. Але збагнув: треба піднестися вище над цією суєтою. Піднісся. І плідно працював.
Микола Мушинка був іноземним членом Національної академії наук України. В нашій країні захистив докторську дисертацію. Щороку кілька разів приїжджав на українську землю. І не лише на наукові форуми, а й на літературні, культурно-мистецькі заходи.
Микола Мушинка був чи не найяскравішою зіркою у сузір’ї українознавців за кордоном, ревним збирачем і популяризатором перлин народної словесності етнічних українців, які мешкають за межами материзни. Українство було його снагою, буттям. Скільки мав сил, працював усе своє життя на благо української науки та культури. Зараз, на превеликий жаль, академік уже у засвітах. Українці шанують світлу памʼять Миколи Мушинки, його подвижницьку та праведну працю на ниві українства. Царства Небесного його спочилій душі.
Микола Шот.
Світлини автора
Коментарі
