Моя знайома мадам Боварі. Із дорожнього записника.

Посвіт. Вже не ніч, але ще й не ранок. Сакральна межа між двома світами, яка несподівано вибухає… сонцем. Сонячне проміння звідусіль пронизує очеретяну стріху і сочиться перламутровими цівками в «кімнату без стелі» міріадами різнокольорових геометрично правильних промінців. Їх тут без ліку. Вони прозорі,  ясні і тремтливі. Їхня ранкова цнота не просто вражає… Відтак мерщій хочеться дякувати Всевишньому за кожну побачену мить прийдешнього дня…

Крізь невеличкі ледь вловимі шпари в очеретяних стінах проглядається  буйнолисте екзотичне рослинне царство, дихає на повні груди, немов перешіптується з кимось невидимим. Якась загадкова птаха посилає дивні шифро-звуки, здається, в саме серце Всесвіту. Чи, може, то дивовижний спів – хвала, яку вона возносить Тому, Хто сотворив її  і довколишній світ?

Прислуховуюсь до себе: обережно виповзаю з хижки на зовні і починаю робити вправи з китайської системи самовдосконалення організму «Чжунь Юань Цигун». Відчуваю, як кожна клітинка мого організму радісно відгукується на мій несподіваний порух душі. Енергія Землі торує шлях каналами й меридіанами тіла назустріч енергії Сонця. І раптом відчуваю на собі чиїсь очі. Це сусідка француженка, яка непомітно вмостилась під своєю очеретяною хижкою, що навпроти … Я не знаю хто вона за сімейним статусом – мадмуазель чи мадам, але її самотність очевидна. Щоранку ця жінка з’являється біля своєї відпочинкової хатинки вже після того, як сонячний диск згори щедро й невтомно обсипає все довкола своїм життєдайним теплом. А сьогодні вона чомусь зрадила своїй традиції. Не знаю, що там могло вплинути на її ментальний світ, але мені дивно бачити її неподалік себе та ще й  такої ранньої пори. Я продовжую робити вправи, не звертаючи на француженку жодної уваги. Але якби ж то так було насправді… Розум невпинно починає працювати проти мене і я нічого не можу з цим вдіяти. Химерні думки одна за одною виринають і снують невтішну картину: причина – мадам сусідка. Вона витягнула з невеличкого пуделка довгу тоненьку цигарку і смачно затягнулася. Дим несподівано повалив через її ніздрі… «Так, мені ще тільки цього жахіття не вистачало»  –  зробила я сумний висновок із побаченого. На курців алергія ще з дитинства, бо вдома цигарками надто зловживав батько. І тут почалося: «Як так? Жінка і курить! Вже он має коричневі пальці і коричневі губи. Тьху, і як її терпить чоловік, якщо він у неї є…». Через цей внутрішній монолог я ніяк не могла зосередитися на вправах, які продовжувала робити вже майже механічно. Хоча вони вимагали максимальної концентрації. Ранок був зіпсований. Втім, десь всередині себе я інтуїтивно відчувала, що мій настрій, залежить, в першу чергу, від самої себе. Француженка – це моє реальне відображення. Не в плані поганої звички, а в стані спокою-неспокою. Мадам Боварі (спало на думку прізвище героїні відомого класичного твору) – це мій екзамен, а ще інакше – нове випробування, яке за п’ятибальною системою я склала на двійку. Ну, прокинулась жінка раніше, ніж зазвичай, ну, захотілось їй посидіти на бамбуковій «призьбі», ну то хай собі сидить, хай собі курить, що тобі до того. Вже скільки разів зарікалась: приймай людей такими, якими вони є, чи намагаються бути, не звертай ніякогісінької уваги на погані звички інших… Змінюватися треба, насамперед, тобі самій. Аксіома, яка не потребує доведення. І тоді світ довкола змінюватиметься сам, не посилатиме подібних француженок.

Випаливши кілька цигарок, француженка закашлялась. Спочатку вона легенько бухикала, а потім все більше й більше. Не рятували маленькі ковточки кави з кожушком. Всередині неї щось клекотіло і ніяк не могло відірватися… Вона піднялася з насидженого місця і буквально  – поповзла до хижки. Саме поповзла, бо дверей не було, замість них невеличкий отвір. Гарна вправа для хребта. Не знаю, що там зробила бідолашна жінка, але за якусь хвилю кашель вщух. Вправи мені робити вже не хотілося і я теж заповзла до своєї хижки. Натомість захотілося помолитись за Україну. Ранкова молитва має особливу силу. Понишпорила у наплічнику і знайшла воскову тугеньку свічечку. Ще б відшукати сірники…  На превеликий подив вони виявилися мокрими. Невеличка пластмасова пляшечка з водою (ще з літака) була не щільно закрита і вода увесь цей час непомітно просочувалася всередину наплічника. Перед очима промайнула постать вже знайомої-незнайомої француженки. Я пригадала, Мадам Боварі мала елегантну запальничку, якою вправно орудувала, запалюючи цигарку за цигаркою. Нічого не вдієш, доведеться йти просити вогонь у француженки, яку щойно картала…

Згадавши сякі-такі знання з французької, яку ще вчила в університеті, прямую знайомитися з мадам Боварі, яка насправді не мадам Боварі, а, може, й взагалі не мадам.

Чи пробували ви колись стукати в очерет? Безглуздішої думки мабуть не вигадати.

–  Мадам! – голосно гукаю біля очеретяного отвору.

–  Кам! Кам! – чую англійською жіночий хриплий голос.

Стаю навколішки і заповзаю всередину хижки. Моєму здивуванню немає меж: перед француженкою запалена свічка. Видно, що жінка зібралася молитися. Що це саме так – видають складені навхрест засмаглі руки на грудях. Побачивши мене, опускає їх і запрошує сісти. Вибирати особливо не доводиться. Адже сідати можна скрізь, бо в таких туристичних еко-осельках підлога править і за ліжко, і за стіл і за стільці. Дешево і сердито. Тим часом за стіною – ані шелесне. Ледь-ледь чути віддалений прибій могутніх хвиль океану.

Мої здогади підтвердилися: ані мадам, ані мадмуазель… гранд-мер Валєрі.  Французькою – бабуся.

Побачивши в моїх очах подив, розтлумачила:

­­­–  Чому бабуся? Насправді я вже ніколи не зможу нею стати… Мій єдиний син загинув під час теракту. Ви щось хотіли?

–  Запалити вогонь… для молитви. Я з України…

      –  De l’Ukraine ! je sais,je sais… (З України! Знаю, знаю – переклад)

… Сумом зайнялися враз жіночі очі. А в них – стільки жалю та болю, що я без слів зрозуміла її таємне бажання… якби вона промовила його вголос: « А даваймо молитися разом. Бо коли молитися серцем – мова не обов’язкова…».

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram