Моторошна історія заробітчанина із Західної України, який пережив пекло на будівництві в Росії
- Опубліковано: Тернопільські новини
- —
- 25 Вересня, 2015 о 21:26
Сидимо, обідаємо. Співробітниця розповідає історію. Її товариш їхав по бориспільській трасі, а по узбіччю в напрямку Києва, брів бомжуватого вигляду чоловік. Стомлено підняв руку і вже не сподівався, що хтось зупиниться.
Перегляньте також:
- На Бучаччині засудили чоловіка, який під час сварки побив жінку
- Блаженніший Святослав очолить масштабну прощу УГКЦ до Зарваниці
Він вирішив підвезти. Зупинився, “бомж” просить: “До Києва підкинете?”. “- Пише Ваче Давтян у своєму Facebook, – повідомляють Патріоти України.
“Так, сідайте”. “Тільки в мене немає грошей”. “Яка різниця, все одно по дорозі, сідайте”. Мужичок прилаштовується на передньому сидінні: “Ви не подумайте, я не бомж, я із Західної України. Іду 15-й день з Краснодара. Мене там взяли в рабство “.
І розповідає свою історію. Як вони з друзями-будівельниками виїхали в Росію на заробітки. Як погрожуючи зброєю, у них забрали паспорти і гроші. І продали в рабство за 150 євро кожного. Як їх змушували працювати з ранку до ночі. Постійно знущалися і били. А вночі заганяли в закриті контейнера на сон.
Через кілька тижнів, не витримавши, вони напали на охоронця. Зв’язали його, кинулися до трасі, після чого прийняли рішення поодинці добиратися додому. Наш герой зміг знайти українське консульство, де на прохання про допомогу йому викотили рахунок в 300 євро. І йому довелося йти пішки. І він, на жаль, не пам’ятав жодного номера телефону близької людини.
По Росії він йшов кілька діб. Там є закон – не можна вночі йти по узбіччю, міліція забирає до “мавпятник”. До ранку, і безкоштовно годують. Він так і робив, щоб прогодуватися і хоч поспати трохи. Коли він підійшов зовсім близько до кордону України, поруч зупинився мерседес. Молодий хлопець недовірливо оглянув його, але все ж погодився підвезти. Почувши його розповідь, відразу повіз до себе додому, нагодував і одягнув.
На питання “ти не знаєш, як перейти кордон” відповів “моя мама там працює, прикордонником”. І організував цілу операцію по переходу кордону в прикордонному бобику. Далі наш герой різними шляхами добирався додому, в основному пішки. Зрідка його підкидали до якогось пункту, але найчастіше сміялися в обличчя. А якийсь далекобійник, почувши що грошей немає, кинув в обличчя сміттям. Іншому він допоміг поміняти колесо з проханням підкинути. Той погодився, а після надання допомоги сів у кабіну і поїхав.
Так він ішов 15 днів, ночуючи в ярах і голодуючи останні 3 дні. Так і дійшов до Борисполя, де його підібрав товариш нашої співробітниці. Слухаючи розповідь, і стримуючи сльози, той заїхав на перший зустрічну заправку, накупивши води і бутербродів. Пляшка 1,5-литровку була випита за 30 секунд. Так само швидко зникли бутерброди. Після чого він попросив докинути до житомирської траси. Завершилося тим, що товариш купив йому квиток на електричку, трохи їжі і посадив у поїзд. Той відмовлявся від їжі, мовляв “і так стільки для мене зробив, я витримаю ще добу”.
Потім тихо сів біля вікна і заплакав. Чи то від пережитого, чи то від щастя. А може і те, і інше разом. І поїзд повіз нашого героя в рідні краї. Ось така історія, яку ми мовчки слухали під час обіду. Не хочу робити “глибокодумних висновків”. Скрізь є різні люди.
Знаю одне – нам обов’язково потрібно побудувати країну, де кожна людина представляє величезну цінність. Як в Ізраїлі, обміняти одного єврея Гілада Шаліта на 1027 палестинських ув’язнених. І де кожен знайде собі застосування, а не шукатиме можливість прогодувати сім’ю на чужині. Обов’язково потрібно. І я в це вірю
