Майдан, Тернопіль та фронт. Ліза Шапошнік

Відважна та незламна дівчина із Дружківки, яка стала символом майдану і крокує цим шляхом дотепер – Ліза Шапошнік. Про неї заговорили вперше, коли вона була волонтером Майдану. 

Я приїхала подивитись на Київ, знайти там роботу. 

Бо мені важко було їздити кудись на заробітки і сумувати за домом, за Україною. Приїхала в Київ, звичайно ж, нічого не знайшла, але почула, що 24 листопада буде пікет. Прийшла туди, а там народу сила-силенна. Я запитую: а що сталось. чого так багато людей, в честь чого зібрались? Так до одного, до другого, до третього підходила. Кажуть: за євроінтеграцію, за свободу слова, за демократію. Я така: о, те, що нам потрібно.

Залишилась. Потім 27-го прийшла, а 29-го вирішила заночувати там, на майдані. Бо люди лишались ночувати, думаю: а я що, чим я відрюзняюсь? Нічим. Залишилась ночувати. Хороводи водили, співали. І тут почався цей наліт Беркуту. Слава Богу, ціла і здорова втекла. А хтось не встиг. Там і дівчат, пам’ятаю, побили, двох. Одна вагітна, а одна студентка. Важко було. Після цього я сказала: я тут залишаюсь. Це стало переломним моментом.

В 05:30 я добралась туди, де ночувала, в хостел. А опів на 8 я вже була в Михайлівському соборі. Шукала наших, тих, що вночі були. Сказали, що в Михайлівському. Отак з тим, з тим, з тим побачились. Народ, бачу, підтягується. Думаю: оце так, треба ж було так, щоб поколотило нас добряче, щоб народ встав. Я вирішила залишитись, записалась у волонтерську кухню. Лимончики, чайки, канапки. Добре було, зараз як пригадаю. З одного боку…

Отакий от характер в мене: непосидюча. Ходила, виглядала тітушок. Розговорювала їх і було ясно. Я була одягнена в комбінезон, по-гражданському. Така собі непримітна дівчинка.  Ні однієї помилки в мене не було, ні одного проколу.

Все те оточення, яке було в Дружківці, зараз Росію славить. В мене сусідка була Марина. Ми з нею дружили серйозно так, міцно. Одна іншій допомагали, дружили 5 років, не розлий вода. І тут Майдан, вона мені каже, що краще б нас Росія забрала. Я питаю чому, а вона… Їх там прозомбували добре. І в мене дуже великий сум, що люди самі не мають властивості вибирати і думати.

Раніше пропонували прийняти громадянство Росії, бо я уродженка Росії. Хоч я і виросла в Україні, прожила тут. Ні, казала я. Я в Україні виросла. Не та мама, що народила, а та, що виховала. Зараз я не підтримую стосунків із тими, хто лишився там, на жаль. Сперечались, потім дійшло до скандалу, тоді до того, що вони дружать та спілкуються із сепаратистами, проросійськими ДНРівцями, ЛНРівцями. Яке може бути спілкування? Все.

Після революційних подій вдома не була. Дуже сумую. Це була одна із причин того, що я пішла на фронт. Хотіла докласти трохи зусиль у звільненні своєї території.

Про майдан не шкодую. Я втратила те, що нажила, те, до чого серце своє доклала, свої зусилля. Втратила це, зате набула міцні погляди, утвердилась в Україні. Нових друзів у мене – 326 контактів в телефоні. Це, напевно, про щось говорить.

Як після майдану переїхала у Тернопіль? Сиджу. Майдан розходиться, всі розповзаються потроху. А я сиджу і думаю: куди ж я поїду? І щось так згадала пісню “Файне місто Тернопіль”. Думаю: о, Тернопіль. Увімкнула музику, ще раз послухала. Думаю, була не була.

Була тернопільська палатка на майдані. Мені якось подарували вудочку для прапора. Я туди той прапор намотала. Правда. він в Профспілках згорів. Плащ і прапор не встигла винести. Коли евакуювали на Михайлівський ввечері, мене ловили по майдану. І зловити не могли. Пішли на хитрість. Дзвонить сотник, каже, Ліза, треба терміново підійти в Профспілки, давай в штаб. Кажу: угу, а навіщо? Ну… Чую, голос в нього заминається… І я чую вже оголошення по гучномовцю, що всіх дітей і жінок евакуюють з майдану, бо там вже близько підійшов Беркут, який на той час вже застосовував зброю, шумові гранати і таке інше. Думаю, ага, зараз мене з ними евакуюють. Нєа, не піду. І сиджу на майдані. Дзвонить Валя волонетр, теж з нашої 10-ї сотні. Каже: Ліза, треба терміново. Терміново ти тут потрібна. Тебе ж сотник просить підійти, ти ж накази маєш виконувати. Думаю: тут я і попалась. Приходжу в Профспілки на 2 поверх, мені кажуть, що ти з цією групою підеш на Михайлівський собор. Я беру рюкзак, дивлюсь, сотник відвернувся. Я потихеньку-потихеньку – і на майдан.

Фото Дмитра Ларіна

Коли я тут вже облаштувалась в Тернополі, кімнату дали, люди зголосились і зробили ремонт, хто які меблі давав. Кімната в гуртожитку до липня цього року, буду пробивати далі.

Я займалась косметикою, але не змогла. Не вистачило в мене морального духу посміхатись людям в очі. Заходиш в магазин, пропонуєш свою продукцію. А в телевізорі новини – раз туди очі автоматично, а там похорон. І все. Я приходжу додому в сльозах, реву.

Потім пішла на полігони, на один спочатку, вивчилась там, тоді на другий. А вже наприкінці навчання так сталось, що хоронили нашого побратима. І я кажу: ні, от що хочете робіть – я їду на фронт. Аби ви мене берете добровільно, або я їду і добираюсь своїм ходом.

Потрапила на фронт у  Щастя Луганської області. Готувала спочатку супчики, борщики, кашки варила. А потім думаю: та я ж не повар, я в караул хочу, на бойову візьміть! Мені зробили скидку, кажуть, йди. Будеш практиканткою одного бійця. І відправили під його нагляд в караул. І мій другий караул був бойовим. Бойова до нас прийшла сама, ми не виїжджали: гради, міномети. Розірвало тоді двох наших хлопців, потім попіл в пакетики збирали на експертизу.

Позивний “Тигр” мені дали ще на полігоні. Мене спитали, який ти собі хочеш? Кажуть, вибирай сама, бо зараз придумаємо. Я кажу: “Рись”. А вони: ні, не схожа. Кажу, то буду тигром. В рік Тигра народилась, характер в мене такий. Кажуть: щось ти маловата для тигра будеш. Кажу: подивимось. Так і лишився за мною цей позивний.

Повернулась до Києва, їхали з пересадками. Перший приступ стався в перший же день після приїзду – відпросилась у відпустку на 6 днів. Приїхала, а тут почало мене серце турбувати. Мене зразу на обстеження, лікар каже: все, сидиш на п’ятій точці рівно.

Багато бійців, особливо із добровольчих батальйонів, залишились без житла. Тобто, вони мали там домівки, а там все зруйноване, їм повертатись немає куди. Людина, яка на війні побувала, сильна духом, але коли вона повертається сюди – потрапляє в інший світ. Потрібен час, допомога спеціаліста, щоб адаптуватись.

Звідти не повертаються такими, як були до того. Є більш слабкі морально, є більш сильні, але через довге перебування там, на фронті, постійні бої, дуже і дуже складно. Також документи горять у бійців, здоров’я, поранення, контузії.

Для реабілітаційного хостелу (Ліза Шапошнік у Тернополі займається будівництвом хостелу для бійців АТО – прим.авт) потрібні робочі руки. Хто розуміється в ремонтах, хто вміє їх робити. Зараз там доробляють стелю, все із пожертв добрих людей. Немає цементу, зараз би залити стяжки і вже класти дерево. Хто чує, бачить, хто має можливість – цемент і шпаклівка потрібні. Хто не має змоги допомогти матеріально, але має час – приходьте допомогти по будівництву. Мій номер 068-836–47-82

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram