Давним-давно біля одного з відрогів Товтрового горбогір’я при трьох скелях знайшли собі притулок перші поселенці і назвали обране місце Скалатом. Це було в VI столітті — лихому і неспокійному часі воєн та кривавих набігів. А місце виявилося вдалим — тут проходили торгові шляхи на Львів, Кам’янець, Збараж, Теребовлю.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Існують різні думки щодо дати заснування Скалата. Польський дослідник Ян Бауер у своїх працях зазначав, що населений пункт із назвою Скалат Теребовлянського повіту Руського воєводства згадується вперше в історичних документах у 1512 році. Інші джерела вказують дату заснування міста як 1505 рік.
В 1600 році польський король Сигізмунд ІІІ надає Скалату статус міста. Десь близько 1630 року на просторому пагорбі над заболоченою долиною талановиті галицькі майстри-каменотеси спорудили фортецю, що стала оплотом володінь польського шляхтича Криштофа Віхровського. Багато облог, руйнувань і перебудов зазнав старий замок. Надійна система фортифікацій, що на сотні метрів обперізували фортецю, непрохідні, зрадливі багна з трьох боків не лише стримували полчища турецько-татарських завойовників, а й захищали гнобителів від гніву поневоленого народу. Та не змогли встояти товсті мури перед козацькою відвагою. Полки Максима Кривоноса разом із повсталими скалатчанами в роки української національно-визвольної революції середини ХVIІ століття (1648-1676 рр.) повергли в прах шляхетські хоругви.
У ході війни з турками 1672-1676 роках в 1675 році замок, як і місто був сильно зруйнований турецькими військами паші Ібрагіма Шишмана та втратив свої оборонні функції. Літом 1675 року замок намагалося взяти штурмом військо під проводом Яна Собєського, майбутнього польського короля та рятівника столиці Австрійської імперії м. Відня у 1683 році. Наприкінці VIІ століття містом володіли польські магнати Фірлеї. Ян Філей перебудував замок і використовував його, як своє житло. На замковому дворі, поблизу Східної стіни, виростає палац, у північно-східній – з’являється камінна в’їздна брама з двома воротами по боках, розкішно декорована лицарем, вазами і меморіальною дошкою з описом історії замку. Старі вежі теж оновили: два верхні яруси вимурували з цегли і декорували тесаними блоками місцевого вапняку. Стіни замку з усіх боків сягали шестиметрової висоти та двох метрової товщини. Власниками міста у ХVIІ-ХVIІІ століттях були Тарлевські, Понятовські та навіть Ростентоки.
Танули віки. Місто жило, розвивалося. Його мешканці торгували сіллю і рибою, займалися різними ремеслами і ніколи не схиляли в покорі голови перед гнобителями. Відчайдушна повстанська ватага народного месника Панталахи на початку XIX століття примушувала тремтіти скалатських та інших багатіїв.
У 1884 році Скалат відвідував український письменник, громадський діяч Іван Франко (1856-1916), коли на запрошення українського землевласника опрацьовував його родинний архів у с. Вікно (тодішнього Скалатського повіту).
У ході Першої світової війни в місті неодноразово перебував в статусі крайового комісара Галичини і Буковини український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець Дмитро Дорошенко (1882-1951).
Пам’ятають вулиці Скалата дитячі кроки українського драматурга, публіциста, перекладача Леся Курбаса (1887- 1937), дитинство якого минуло у с. Старий Скалат (6 км північніше Скалата). Окрім того, у роки Другої світової війни місто відвідали українські поети Платон Воронько (1913-1988) і Андрій Малишко (1912-1970). Скалат — батьківщина українського філософа, етнопсихолога, педагога, громадського діяча Олександра Кульчицького (1895-1980), канадійського хореограф Петра Марунчака (1942 р. н.).
Перед мандрівником, який підходить до Скалата з боку річки, відкривається чудова панорама. Крізь густе сито ранкового туману червоно спливає кружало сонця. Наріжні вежі старої фортеці стоять на чатах століть, як легендарні воїни в гостроверхих червоних шоломах, і їх тьмяні тіні сторожко застигли в дзеркалі води. Схилили віти старі верби, купаючи листя в сонячній доріжці.
