Кажуть, багатий не той, хто багато має, а хто – багато віддає. Багатство 39-річного Василя Олійника з Кременця – в його великій і дружній сім’ї. Чоловік сам виховує шістьох дітей – 15-річного Лаврентія, 12-річного Маркіяна, 11-річного Василька, 10-річного Максимка, 9-річного Матвійка і 6-річного Дениска. З дружиною Аліною вони прожили 13 років, а два роки тому вона «вдарилася» у сектантство і відмовилася від сім’ї.
Перегляньте також:
Як би важко не було Василеві Миколайовичу, він не втрачає оптимізму і залишається доброю і щирою людиною. «Буває, часом опускаються руки, – зізнається чоловік, – але коли подивлюся на своїх дітей, розумію, що треба жити далі, бо є заради кого. Та й вони також прийдуть, притуляться, обнімуть… І все в нас було би добре, якби не хата. Найбільше боюся, що у мене заберуть синів, бо нормально жити і виховувати їх в аварійних умовах неможливо…», пише Нова Тернопільська газета.
Замість ліжка – підлога, а замість ванни і стола – балія
Сім’я Олійників мешкає у Кременці, на вулиці Вишневецькій, 15/2. Двокімнатна квартира площею майже 70 м кв. є складовою житлового будинку, зведеного ще у 1920-ому році. До неї два роки тому чоловік із дітьми переселився практично через безвихідь, бо дружина, зібравши всі речі в ряднину, виставила їх на вулицю. Щоб доглядати за синами, Василеві Миколайовичу довелося залишити непогану роботу торговця у Польщі. Допомогти було нікому, а найменші хлопчики просилися до мами. Якщо старші розуміли, що відбувається, то пояснити молодшим бракувало слів. Спочатку спали всі разом на підлозі в одній кімнатці, а балія слугувала і столом, і ванною…
– Якби не добрі люди і волонтери, не знаю, як би ми перезимували, – зізнається чоловік. – Це вже згодом я відремонтував дитячу кімнату, зварив двоярусні ліжка, як в армії. Все-таки шестеро хлопців, а місця в нас небагато. Але що з того ремонту, якщо хата ледве витримує рух автівок, бо ми живемо біля самої дороги. Часом, коли проїжджає багато машин, то стіни і шибки у вікнах тріщать, бо хата осідає. Ось так і живемо у спартанських умовах і в постійній тривозі…
Василь та діти у будинку самі. Сім’я, яка сусідила із ними, переїхала звідти до села Духів Кременецького району через те, що залишатися там стало небезпечно. Затоплений підвал, потріскані стіни, грибок та сирість – це ще неповний перелік того, що доводиться щодня терпіти самотньому батькові і його дітям, а щоб перебратися до іншого помешкання, у них немає можливості. Василь Миколайович, попри всі його намагання, ніяк не може владнати проблеми самостійно – поїхав би на заробітки, але нема з ким залишити дітей, а в Кременці великих грошей не заробиш.
«Будинок потрібно знести»
Належним чином підлаштувати будівлю чоловік також не може, бо будинок – старий, потрібні чималі кошти, а крім того, сім’ї належить лише квартира у ньому. Всі звернення до місцевої влади з проханням допомогти з ремонтом або щоб переселитися до іншого будинку, – безрезультатні.
– Спочатку ніби обіцяли допомогти, – каже Василь Миколайович. – Торік навіть приїжджали кілька комісій, оглядали майно, стан будинку, говорили з сусідами… А 24 березня ц.р. на виконкомі міської ради вирішили передати у спільну власність – мені і сім’ї із сусідньої квартири – допоміжні приміщення – горище, підвал і мезонін (надбудова над середньою частиною житлового будинку – авт.). Словом, перелили, як кажуть, з пустого в порожнє, адже це рішення нічого не змінило. Я й раніше просив сусідку, мовляв, скинемося грішми і відремонтуємо хату, але вона відмовилася. Через отой папірець стало ще гірше, бо якщо раніше я міг тишком-нишком робити ремонт, то тепер вже не можу. І те, що я оббивав місяцями пороги міської ради, нічого не дало і ще й погіршило наше становище.
Нині історією з аварійною хатою знову зацікавилися місцеві чиновники. Обіцяють владнати проблему, а самотнього батька з дітьми переселити до безпечного помешкання.
– Навіть не знаю, що робити далі, – бідкається Василь Миколайович. – Поки що ми призупинили ремонт, бо все-таки зажевріла надія, але чим далі, тим більше переконуюся, що, крім порожніх слів, нічого немає. Дуже боюся, щоб взагалі не залишитися з дітьми на вулиці. Ще місяць зачекаю, а там, напевно, готуватимемося до зими у нашій «норі». Потрібно дрова заготувати, позатуляти дірки. У нас нема газового опалення, то палимо в грубці, але з нею теж проблеми – розпалиш, а дим по всій хаті – у вікно, двері, тільки не в комин. Довелося купити електрообігрівач – коли холодніше, вмикаю його у дитячій. Якось перебудемо…
«Тату, хочу зачіску, як у козаків!»
Василь Миколайович своїм хлопцям і за тата, і за маму. Навчився і прати, і їсти готувати, і придумувати цікаві методи виховання.
– У нас демократія, – каже чоловік. – Ми завжди разом обговорюємо всі проблеми і приймаємо рішення. Хлопці мені довіряють, а мене тішить, що я можу бути для них ще й другом.
Колись у пана Василя було хобі. Він колекціонував старовинне сільськогосподарське знаряддя – вози, сани, жниварки, молотарки, віялки.., але це все довелося продати, щоб було за що прогодувати дітей. Буває часом, коли щось потрапить старовинне до рук, він реставрує і сини також вчаться біля нього.
– Я радий, що нарешті літо, то хоч тепер зможу трохи перепочити, – зізнається тато сімейства. – Найстрашніше для мене – це школа, а особливо перше вересня і останній дзвоник. Ви ж тільки уявіть – п’ятеро школярів, і всіх треба зібрати, за всіма пригледіти, з вчителями поговорити. Мене вже через півгодини починає боліти шия (усміхається, – авт.). Але у всьому є свої плюси. Нас, наприклад, дуже люблять у магазинах, бо коли ми заходимо, то переважно виходимо звідти з величезними торбами. Я сильно не гризуся, що приготувати дітям, адже вони їдять усе, що є, нічим не перебирають.
Василь Миколайович каже, що хлопці – хоча й рідні брати і виховуються однаково, але всі абсолютно різні, зі своїми вподобаннями, характерами, звичками.
– Торік улітку найстарший, Лаврентій, раптом каже: «Тату, хочу зачіску, як у козаків», – пригадує пан Василь. – То я вже перед школою вистриг їм усім оселедці. А коли прийшли на перше вересня, то мої сини були найпопулярніші, їх ставили першими на лінійці, всі фотографувалися з ними. Радощів було!.
.
Гарбузовий «бізнес»
Сини у Василя Миколайовича – самостійні і відповідальні. Він їх привчив, щоб до школи готували собі одяг звечора, щоб ранці складали. Вранці встають, самі одягаються, тільки Дениско може часом одягтися задом наперед чи навиворіт, то батько лише контролює.
– З грошима у нас теж цікава історія, – продовжує оповідь пан Василь. – Кожне із дітей має свої заощадження. Зберігаються вони в мене. А почалося все з того, що торік засіяв півгектара гарбузів. Я зібрав урожай, але зрозумів, що сам не дам ради, і кажу: «Хлопці, ось це в нас буде такий бізнес-проект. Ви чистите, дістаєте гарбузове насіння, сушимо. Потім я продаю і забираю собі лише ті гроші, що витратив на солярку і трактора, а решта – ваша. Ввечері сядемо і чесно поділимо, хто скільки заробив». Через два тижні так і зробили, але вранці я дізнався, що в декого взагалі не стало грошей, а в декого побільшало – то вони вже між собою вираховували… Тоді я знову зібрав усіх і кажу: «Все, хлопці, ваші бізнесові угоди анульовані. Гроші віддавайте мені, вони будуть зберігатися у моєму сейфі». Тепер, коли хтось хоче собі солодощі чи машинку, я ще й вчу їх математики. Так, нелегко часом доводиться, але головне – аби здоров’я.
…Нині дружна сім’я Олійників сподівається, що їхня історія приверне увагу влади і що їм допоможуть з новим помешканням. Принаймні тоді тато-мама шести дітей хоч засинатиме зі спокійною душею про дах над головою.
