Людина, яку засудили до смерті за Україну, а він дожив до її Незалежності

24 серпня Україна відзначила День Незалежності. І саме в ці дні варто згадати Левка Лук’яненка — людину, біографія якої стала частиною української історії.

Він народився 24 серпня 1928 року. А через 63 роки, 24 серпня 1991-го, Верховна Рада проголосувала за незалежність України. Проєкт Акта проголошення незалежності був написаний саме його рукою.

Такі збіги не вигадують — їх робить історія.

Коли Левко Лук’яненко почув смертний вирок, він згадував, що відчув не страх. Його накрив страшенний жаль: стільки хотів зробити для України — і здавалося, що вже нічого не встигне.

Далі були 72 доби у камері смертників. За стіною наглядачі перекладали набої. Щоночі він не знав, чи дочекається ранку.

Але дочекався. І не зламався.

Лук’яненко виріс у селянській родині в селі Хрипівка на Чернігівщині. Його дитинство припало на Голодомор. Родину врятував батько, який закопав мішок картоплі під стежкою.

Наприкінці 1944 року Левка мобілізували до війська. Йому було лише 15, але довести свій справжній вік він не зміг. Служачи в Австрії, він бачив ешелони з українським зерном, які їхали до Європи, тоді як удома люди знову голодували.

Саме тоді, за його спогадами, він дав собі слово боротися за самостійну Україну.

І це не була просто фраза. Він справді поклав на це життя.

Лук’яненко міг обрати спокійніший шлях. Закінчив юридичний факультет Московського університету, міг робити партійну кар’єру, пристосуватися й жити безпечно. Але він пішов своїм українським шляхом.

На Львівщині створив Українську робітничо-селянську спілку. Вони не готували збройного повстання. Хотіли використати право, яке формально було записане навіть у радянській Конституції, — право України вийти зі складу СРСР.

Коли Лук’яненко нагадав про це слідчим, ті просто сміялися.

У травні 1961 року його звинуватили у «зраді батьківщини» й засудили до смертної кари. Згодом вирок замінили на 15 років таборів суворого режиму.

Тобто з камери смертників він вийшов не на свободу. Він вийшов у табори.

Після звільнення Лук’яненко знову не змовчав. Приєднався до Української Гельсінської групи, яка говорила світові правду про радянську систему. За це його знову арештували — ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

Загалом радянська імперія забрала в нього майже 27 років свободи. Але не забрала головного — України.

23 серпня 1991 року Лук’яненко зрозумів: після провалу путчу в Москві з’явилося коротке вікно можливостей. Треба було діяти швидко.

Разом із Леонтієм Сандуляком він написав текст Акта проголошення незалежності максимально коротко — без зайвих слів і простору для нескінченних дискусій.

Бо іноді історичний шанс можна втратити не через ворога, а через балаканину.

Наступного дня, 24 серпня, у свій день народження, Левко Лук’яненко побачив на табло 346 голосів за незалежність України.

Людина, яку за Україну засудили до смерті, стояла в парламенті й бачила, як Україна повертає собі державність.

Після 2014 року Лук’яненко їздив на передову, привозив військовим книги й повторював: війна закінчиться тоді, коли українці хотітимуть не просто миру, а перемоги.

Ці слова сьогодні звучать ще гостріше.

Бо мир без перемоги для України вже не раз означав лише паузу перед новою війною. А перемога — це шанс вирватися з кола, у яке Москва століттями намагається нас повернути.

Левко Лук’яненко згадував, як після голосування 24 серпня 1991 року його підхопили на руки. І казав:

«Якби моє життя закінчилося прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно».

Він справді встиг. Не зрадити себе. Не змовчати. Не зламатися. Не проміняти Україну на зручне життя.

Левко Лук’яненко свій вибір зробив давно. І залишив нам дуже високу планку.

Тарас Савчук