Я обожнювала січень. Це місяць мого народження та ще сотні класних людей, яких знаю. Але цьогоріч для мене він став найсумнішим місяцем у році.
ʼМинає 18-ий день як не стало тата. Гадала, що ставатиме все легше, але час не лікує біль, а лиш поступово його приглушує.
Це як із діркою у тканині: ти можеш її зашивати безліч разів, але від старості вона зʼявлятиметься знову і знову, доки одного дня тканина не відправиться в смітник.
Так само з болем: ти можеш займатись буденними справами, спілкуватись з людьми, посміхатись та жартувати, але в серці, думках і памʼяті він назавжди. І лиш одного дня ти змиришся з болем та почнеш із ним повноцінно жити. Не тому, що так хочеш, а тому, що іншого виходу вже немає.
Багато радили відволіктись та щось почитати. Знаєте, а справді начиталась.
Як заходиш у будь-яку соцмережу: Instagram, Facebook, Telegram та навіть Google – там можна ще більше захворіти!
Здавалося б, що немає гіршого, як війна та кінець світу, правда? Війна вже триває роками, а кінець світу, мабуть, близько.
Жорстокості людей просто немає меж.
Щодня в новинах як не знущання чи катування над тваринами та людьми, тоді ще гірше – вбивства.
Люди ладні заживо один одному видерти очі лиш би добитися бажаного: комусь «своєї» правди, комусь грошей, а комусь самоствердження. А чому не можна просто насолоджуватись життям?
Дивишся на цей світ і розумієш, чому найкращі його покидають. Бо в такій ямі зла, агресії та жорстокості важко боротися за світле, коли попри це ти ще борешся з такими ж, але сусідами.
Відволіклася та переконалась, що мій біль знаходиться далеко в тіні на фоні ненависті та скупості сердечних почуттів людей у ставленні один до одного.
Точно знаю, що навіть після сильної зливи настає яскраве сонце. Можливо, одного дня під час зливи і по народу вдарить блискавка, щоб люди оговтались та спинились красти, брехати та вбивати, а просто стали ЛЮДЬМИ, а не її подобою.
А поки туман згортає все в свої обійми: і мій біль, і людську жорстокість…
Коментарі
