Лілія Мусіхіна: “Я вдячна своїм героям за неймовірну подорож”

“Звичайник” – дебютний художній твір етнографа та фольклориста Лілії Мусіхіної.

Книга, яку видавці класифікують як старосвітський роман, а сама авторка називає притчею, переносить у магічний світ старовини, народних повір’їв, приказок та легенд; світ, де стаються дива, де добро завжди перемагає зло, де сила слова здатна зцілити, де Бог живе серед людей, а в усьому звичайному є щось незвичайне.

В інтерв’ю ВВС Україна Лілія Мусіхіна розповіла, як герої її твору отримали власне життя, що треба робити, щоб всім у світі жилося добре, та якою вона бачить душу українського народу.

ВВС Україна: Тож про що розповідає Ваша книга “Звичайник”. Чим вона вирізняється з-поміж інших книг?

Лілія Мусіхіна: Книга вийшла багатоплановою. Хтось читатиме лише про пригоди сліпого кобзаря Мартина та його поводиря Устимка, а хтось побачить щось глибше.

В основі сюжету лежать апокрифічні народні оповідання про мандрівного Бога, який у подобі упослідженого перевіряє людей на порядність, милосердя, на вміння жити по правді.

Назва твору запозичена з назви однієї із таємничих кобзарських Устиянських книг, які, як мовлять легенди, були своєрідними репертуарними збірниками та кодексами поведінки.

Таких книг усього було 12 і тринадцяту – “Сподарь”, виділяли окремо. Перша з них називалась “Звичайник”. У ній якраз ішлося про введення маленького старчика в світ кобзарів, лірників, стихівничих, містилися оповіді та поради щодо поведінки, звичаїв та традицій.

ВВС Україна: За кожною книгою стоїть якась історія, а яку історію має “Звичайник”? Що спонукало до написання цієї книги? З якими думками вона писалася?

Лілія Мусіхіна: Я вже кілька років працюю над дослідженням народної магії. Особливо цікаво було дошукуватися джерел ремісничої магії, виробничих забобонів тощо.

І коли як вид професійної діяльності почала аналізувати мандрівну співоцьку традицію, то виявилось, що на рівні легенд, переказів, навіть іноді на рівні сучасних бувальщин існує дуже багато цікавих речей, але жодну з них, або майже жодну, не можна було підтвердити якимись реальними фактами.

І тоді… я не можу сказати, що твір якось задумувався, не можу сказати, що якось планувався. Просто одного ранку прийшли герої. Прийшли і почали жити своїм життям.

Іноді мені здавалось, що я просто збоку спостерігаю за тим, що відбувається. Траплялось, що герої поводились так, як я зовсім не очікувала від них, вони, в прямому сенсі починали сваритися там, де мали б обійматися. Коїлось щось неймовірне. Я вдячна своїм героям за неймовірну подорож, яку вони мені подарували.

ВВС Україна: “Звичайника” характеризують як старосвітський роман, мені ж він здався схожим на казку з тих, що у дитинстві оповідав дідусь. Адже у ньому є й далекі мандри, й справжня дружба, й чарівні зілля, й цілюща сила слова та віри, й добро, що завжди перемагає зло, і Бог, який живе серед людей. Чим не казка? А Ви самі як би визначили жанровість свого твору?

Лілія Мусіхіна: Я б сказала, що це притча. З нетрадиційною для притчі будовою, але все ж таки притча.

Про нас, про світ, про Бога, про добро і зло. Кожен з нас чогось вчиться у цьому житті. Кожного хтось веде… а якщо ми ведемо? І якщо від нас насправді залежить дуже багато?….

ВВС Україна: У Вашому творі нам відкривається світ очима малого Устимка, який мандрує разом зі сліпим кобзарем дідом Мартином та лише починає дізнаватися, як влаштований світ. Хлопчиськові усе цікаво, він ставить людям навколо та й сому собі цілу купу запитань, і ось одне з них: “Як зробити так, щоб у світі всім жилося добре?” Що б Ви йому відповіли на це?

Лілія Мусіхіна: Любити. Навчитися любити. Але для того, щоб навчитися любити, потрібно пережити страждання. Той, хто не страждав, не втрачав близьких, не знайомий із самотністю, не пережив страх реальної смерті, не навчиться любити від усього серця.

ВВС Україна: Під час однієї з розмов із Устимком дід Мартин каже, що душа є не тільки в окремої людини, але й у цілого народу. Що на Вашу думку є душею народу та якою Вам бачиться душа українців?

Лілія Мусіхіна: Душа народу – це колективне несвідоме, спільне для якоїсь певної групи. Душа може бути в роду, в полку, батальйону…

Душа народу робить нас сильними і єдиними. Знаєте, коли в наш час ми побачили дію народної душі? Рік тому, коли не змовляючись, мільйони виходили на майдани, коли всі, не домовляючись, скандували одні й ті ж гасла.

Що це було? Думаю, народна душа. Довго мовчала, а потім однієї миті стрепенулась і прокинулась. На що схожа наша душа? Не знаю. Для мене, мабуть, це сонце над нивою. І вітер. Теплий і свіжий.

ВВС Україна: Ваші твори вперше потрапляють до довгого списку премії Книга року ВВС? Чи важлива для Вас участь у цьому конкурсі? Чому?

 Лілія Мусіхіна: Для мене саме потрапляння тексту “Звичайника” до довгих списків ВВС вже є честю, і, чомусь, здається, я на неї не заслуговую, адже “Звичайник” – мій перший художній твір.

ВВС Україна: І трохи про літературні вподобання: хто ваші улюблені автори і чи вони впливають на вашу творчість?

Лілія Мусіхіна: Переважно читаю спеціалізовану літературу з етнографії, фольклористики. Я не є професіоналом у цій сфері (маю дипломи художника-оформлювача та українського філолога), тож доводиться багато чому вчитися самотужки.

Останній рік взагалі перевернув усе моє життя з ніг на голову: довелось спочатку стати бійцем-революціонером, потім – волонтером. Щодо художньої літератури, то задоволення отримую майже виключно від класики.

Коли я розумію, як автор писав твір, коли можу передбачити сюжет та використання тих чи інших художніх прийомів, книгу часто відкладаю. Люблю Стефаника за конденсованість і силу. Люблю Чехова за образність і атмосферність… Взагалі ж обожнюю післясмак хороших книг, коли тижнями мене не покидають думки та відчуття.

Хочу побажати усім нашим читачам хороших книг, сильних авторів і не забувати, все ж таки, що найважливіша книга для кожного з нас – це книга власного життя. Наповніть її подвигами, пригодами і творіть її так, як твориться будь-який інший творчий акт.

З Лілією Мусіхіною спілкувалася Анастасія Грібанова.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram