Ще порівняно недавно отримати в суперники на якомусь турнірі Албанію чи Грузію було б для збірної України справжнім щастям. Але від отого “недавно” збіг час, ситуація в європейському футболі дещо змінилася, і тепер вже самі албанці та грузини мають підстави тішитися потраплянням в одну групу з українцями. Принаймні, на Євро-2024 і балканці, і кавказці виступили, на відміну від української команди, цілком гідно і отримали, загалом, схвальні відгуки, а не відра помий на голову. Можна ще додати – з урахуванням вражень від вчорашнього матчу: помий цілком заслужених.
Приплюсуйте до названих двох команд ще й більш рейтингову збірну Чехії, з якою підопічним С. Реброва теж доведеться цієї осені помірятися силами у групі В1 Ліги націй – і стане зрозуміло, що за повернення до елітної Ліги А чи за те, щоб стати учасником стикових матчів за право потрапити на ЧС-2026, доведеться добряче поборотися.
Перегляньте також:
- Збірна України переграла Албанію і пробилася в плей-офф Ліги націй
- Не зраджувати країну та прагнути гідності
Отож фаворита у суботньому формально домашньому для збірної України матчі в Празі (клята війна…) заздалегідь назвати було не так вже й легко, хоча деяку перевагу фахівці та букмекери все ж віддавали нашій команді. Зокрема, свій прогноз га гру зробив старійшина тренерського цеху і нині безробітний (після доволі туманно-закрито-підозрілого, як і багато що в українському футболі, розставання з “Карпатами”) Мирон Маркевич: “Думаю, наші хлопці виграють із різницею в один гол. Рахунок буде або 1:0, або 2:1 на користь України. Маємо перемагати”.
Оте “маємо перемагати” мало дві попередні й не дуже радісні умови: намагатися перемагати доводилося цього разу без травмованих Мудрика і Довбика. Перший хоч і продовжує мучитися нині в “Челсі” й нещадно випробовувати терпіння босів клубу, а другий після переїзду в “Рому”, здається, втратив гольове чуття, все ж залишаються ключовими виконавцями у нинішній збірній України. Не можна стверджувати, що за їхньої присутності перебіг гри був би іншим, але те, що намудрувала команда С. Реброва без Мудрика і що їй вдалося надовбати попереду без Довбика, важкувато описати без використання висловів за межами цензурних. Оте “маємо перемагати” від М.Маркевича, здавалося, пригнітило гравців нашої команди настільки, що вони більшу частину першого тайму спромоглися лише на декілька кволих атак, які не склали жодних труднощів для албанського захисту. Натомість суперники діяли значно гостріше, більш, сказати б, осмислено, і декілька разів спортивне щастя просто усміхнулося збірній України. Проте не настільки широко усміхнулося, щоб подарувати гол наприкінці тайму, коли зручні нагоди змарнували Яремчук і Бражко.
Те, що не вдалося здійснити групі атаки збірної України, на 49 хв. зробив рудоволосий захисник Конопля, котрий вміло використав передачу Миколенка. Маючи перевагу в рахунку, наші могли вдатися до улюбленої гри на контратаках, але до цього справа не дійшла. Замість того довелося зробити малоприємне відкриття: якщо у березневих матчах play off до Євро-2024 проти Боснії та Ісландії й у грі на самому єврофорумі проти Словаччини збірна України продемонструвала вміння здобувати перемоги, поступаючись у рахунку, то тепер вона зробила все з точністю до навпаки. Причому, в своєму улюбленому стилі. Вже через 5 хв. після гола Коноплі наші оборонці вкотре наступили на ті ж граблі, не розібравшись в ситуації біля власних воріт після подачі албанцями кутового і давши можливість влучно пробити Ісмайлі. 1:1 був не таким рахунком, на який ми розраховували, але, на жаль, і він виявився не остаточним. На 66 хв. фланговий простріл оминув усіх українських захисників, але знайшов ногу албанця Асані, який з кількох метрів вразив ворота Трубіна. Часу, щоб виправити ситуацію, залишалося вдосталь, але склалося враження, що ні гравці на полі, ні ті, хто керував їхніми діями з тренерської лави, не мали чіткого уявлення, як це зробити…
Не знаю, чи традиційно визначали після цієї сумної гри в складі збірної України “Лева матчу” (напевно, таки відзначали), але припускаю, що омріяний зазвичай приз цього разу міг пекти руки тому, хто його здобув.
Не знаю також, чи зазирає С. Ребров на коментарі спортивних сайтів. Якщо так, то вчора вони могли позбавити його апетиту чи нічного сну (або ж і першого, і другого разом). А також навіяти думку, що, можливо, краще й далі було б тішитися прохолодою від кондиціонерів десь у Еміратах. Адже тамтешню спеку навряд чи можна порівняти з тією розжареною пательнею, на якій йому доводиться сидіти нині в ролі тренера національної збірної…
Ігор Дуда
