Легенда про Нескорену Пісню

Сьогодні 16 листопада українці вшановую світлу пам’ять Соломії Крушельницької — жінки, яка своїм голосом прославила Україну на весь світ.

Її життя – це музика, її доля – служіння, її ім’я – символ нескореності духу.

Я довго не могла наважитись…

Бо як писати про ту, перед чиїм іменем хочеться вклонитись мовчки? Як торкнутися Зірки, яка світила для всієї нації, не обпікши себе і не змарнувавши Її світла?

Її звали – Соломія.

І хоч у неї не було дітей, у неї були МИ. У неї була Україна і Пісня.  Вона була живою Легендою і голосом, що проривав темряву. Ризикнула не тому, що вважала себе гідною, а тому що відчула: ця Легенда сама мене обрала.

Її душа – мов локомотив, що тягне за собою наші історії, наші голоси, наше світло. Спочатку – Слово Ярмша, поета, що мовив про пісню крізь сторіччя. А згодом – і Легенду про Нескорену Пісню.

Слово, як вдячність.

Слово, як пам’ять.

Слово, як місток між минулим і новим поколінням.

СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА — голос, що став Україною.

Народжена 23 вересня 1872 року в родині священника на Тернопільщині, вона з дитинства несла у собі світло. Соломія володіла голосом, який називали “золотим сопрано” – рідкісним тембром, здатним передати і ніжність рідної пісні, і силу пісенної бурі.

Вона співала сімома мовами, але серце її завжди належало українській пісні. Її знали у Відні, Мілані, Парижі, Римі, Варшаві, Нью-Йорку – скрізь, де звучала опера, стоячи аплодували “Цариці сцени”.

Та після світового тріумфу Соломія повернулася додому, у Львів, щоб навчати молодь і зберегти українське мистецтво, навіть під тиском радянської системи. Її шлях був жертовним , але нескореним. Навіть коли влада відмовляла у громадянстві й позбавляла пенсії, вона не зрадила себе, не зреклася України.

Її життя – приклад гідності, відданості і любові до рідного. Вона прожила життя, сповнене музики й жертовності. І навіть тоді, коли сцена світових театрів уже лишалася спогадом, Соломія Крушельницька продовжувала навчати – ділилася голосом, що не згасав, а переходив у душі її учнів.

16 листопада 1952 року, у Львові, де спів Діви став молитвою, її серце зупинилося. Та тиша того дня не була прощанням — то була пауза між двома нотами, після якої лунає вічність.

Багато хто у світі схилявся перед талантом Соломії Крушельницької.

Та серед усіх, хто писав про неї був також поет і прозаїк Василь Ярмуш. У 1972 році він присвятив своїй легендарній землячці драматичну поему «Соломія», у якій почув її голос так, ніби він долинав крізь час. Їхні шляхи ніколи не зустрічалися — між ними пролягло пів століття. Та є долі, які з’єднує не час, а Мистецтво. Вони обоє народилися у вересні — неначе знак того, що їхні імена колись зазвучать в унісон. Їх поєднала не лише Тернопільська земля, а спільна місія — берегти українську культуру там, де її намагалися зламати. Крушельницька  піднімала українську пісню на світові сцени. Ярмуш продовжив її голос у слові. Їх звела Пісня.

             Їх об’єднала любов до України.

             Їх пов’язало Слово, що не вмирає.

Бо поки звучить українська пісня — живе народ.

І поки живе слово Ярмуша — не згасає пам’ять.

Дві долі — одна пісня. Одне кредо: «Лиш би пісня моя жила…»

ВАСИЛЬ ЯРМУШ — слово, що не скорилося.

Минуло майже сім десятиліть, і на тій самій землі, у селі Острів на Тернопільщині, народився 15 вересня 1940 року Василь Ярмуш — поет-дисидент, прозаїк, журналіст, людина, яка не вміла мовчати.

Його юність обпалена холодом півночі, військовою службою — поранення, контузія, КДБ, заборони, цензура. Але, попри це він писав.

Писав чесно, без страху, з тією самою любов’ю до рідного слова, що горіла в серці Соломії.

Його вірші — це голос душі, яка не підкорилася системі.

Він створив літературну студію “Розмай”, підтримував молодих авторів, передавав їм віру і силу слова.

А коли світ зачиняв перед ним двері, він лише тихо повторював: «Це нічого, що я згасаю — лиш би пісня моя жила…»

22 вересня 1976 року його життя обірвалося передчасно — у 36 років. Та слово Василя Ярмуша не згасло. Воно живе у «Пісні про Острів», у виставі «Тернопільська Легенда», у віршах і серцях нових поколінь.

Чому я це роблю

Я не просто відновлюю поему свого батька — Василя Ярмуша. І не просто згадую ім’я Соломії Крушельницької. Я хочу, щоб нове покоління українців — учні, вчителі, актори, музиканти — знову почули їхні голоси. Бо час минає, а цінності залишаються ті самі: любов до рідного слова, гідність, воля і пісня.

Мій батько писав у час, коли за українське слово можна було втратити свободу. Соломія співала тоді, коли українську пісню намагалися заглушити імперії. Але обидва вистояли. І тепер наш обов’язок — нести їхній вогонь далі.

Я адаптувала драматичну поему «Соломія» Василя Ярмуша з проєкцією на сьогодення, у скороченій формі для сценічного виконання — тривалістю один шкільний урок (45 хвилин). Щоб будь-який учитель міг поставити виставу, а учні — прожити її душею.

Мрію, щоб у школах по всій Україні, де звучить рідне слово, зазвучала і віршована драматична поема “Соломія Крушельницька” — як данина тим, хто своїм талантом і вірою творив українську культуру.  Бо мистецтво — це не минуле. Це наша сила сьогодні. Цей проєкт — не про ностальгію. Це жива пам’ять, що формує майбутнє. Бо коли ми зберігаємо Пісню — ми зберігаємо народ. І поки звучить Слово — стоїть Україна. Заради дітей і пам’яті — ми творимо далі. Ми маємо ким пишатися. Маємо кому передати. Маємо з чого плести свої легенди.

          Бо там, де звучить українська пісня — живе душа нації.

          І там, де звучить правда слова — не зникає свобода.

Чому це важливо саме зараз

Наступного року, 22 вересня 2026-го, Тернопільщина вшановуватиме 50 років світлої пам’яті поета-дисидента, прозаїка, культурного діяча Василя Ярмуша — митця, який не скорився системі й залишив нам правду в могутньому слові.

Саме тому сьогодні я звертаюся до влади, відділу культури, вчителів української мови та літератури, режисерів, акторів і всіх, хто любить сцену: відкрийте для себе й своїх учнів, містян драматичну поему Василя Ярмуша “Соломія Крушельницька”.

Поставте цю виставу у школах , дайте дітям відчути, як поезія і пісня стають зброєю духу. Через неї  ми передаємо пам’ять, любов і гордість за своїх земляків, видатних українців.

А вже у 2027 році нас чекають дві великі дати:

23 вересня — 155 років із дня народження Соломії Крушельницької,

16 листопада — 75 років із дня її пам’яті.

Це не просто ювілей. Це – знак від історії.

Драматичну поему Василя Ярмуша «Соломія Крушельницька», яку він написав і закінчив у 1972 році, уже відзначено на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова – 2021» у номінаціях «П’єси» та «Кіносценарії». Минуло пів століття – і слово, народжене у часи мовчання, знову ожило, щоб нагадати: справжнє — живе віками.

І, можливо, це не випадковість, а поклик часу. Бо сьогодні, коли українська культура знову бореться за своє місце у світі, ми маємо відновлювати справедливість – повертати голоси тим, хто колись уже зробив це своїм могутнім співом і словом. Саме тепер настав момент, щоб Ярмуш і Крушельницька об’єдналися у Пісні й у Слові, щоб їхні голоси лунали у школах і театрах, на великих і малих сценах, у серцях тих, хто вірить у силу української душі. Соломія співала для світу, Василь писав для вічності, а я продовжую, щоб передати дітям і всім охочим поему, яка оживе у сценічному слові й у мелодії нашої землі. Єднаймося, щоб рідне слово не змовкло. Щоб наша пісня не згасла. Щоб пам’ять про нескорених звучала в кожному серці.

Під час війни ми вчимося розрізняти справжнє від тимчасового.

Ми — нація, що зберегла своє ДНК: Волю, Гідність і Пісню.

Ми — нащадки тих, хто вже довів: жодна імперія не здатна знищити український народ, який бореться за землю, мову і право співати своїм голосом. І тепер, коли світ знову випробовує нас на силу й віру, згадаймо слова нашого Пророка – Тараса Шевченка:

              “Наша дума, наша пісня — не вмре, не загине.”

«ЛЕГЕНДА ПРО НЕСКОРЕНУ ПІСНЮ»

Кожна легенда народжується тоді, коли її найбільше потребує світ. І коли темрява опускається над землею, з’являється світло, щоб нагадати – ми не самі. Так і сталося тепер.

Серед війни, болю й попелу, коли небо тремтить від грому гармат, знову спалахнула іскра – як знак із висоти. Так і народилася Легенда про Нескорену Пісню – невипадково, не для минулого, а для сьогодення. Щоб нагадати всім нам: навіть серед війни є те, що не горить у вогні, не тонe у сльозах і не зникає в страху. Це – наша Пісня. Наше Слово. Наша Легенда.

Кажуть, коли Бог творив музику, Він поклав її серце у голос однієї жінки.

І цим голосом стала Соломія Крушельницька – зоря родом з Тернопільщини, що світила і голосно звучала на цілий світ.  Її спів був не просто мелодійним – то був шепіт українських полів, грім пробудженої бурі й ніжність світанку. Вона співала для людей, королів, цілого світу, але завжди повертала пісню додому – в Україну.

Її голос був Україною – нескореною, гордою, живою.

Минуло багато літ. І крізь тишу часу знову озвався, але інший голос – поета Василя Ярмуша. Він не бачив Соломії, але чув її у серці народу. Його поема «Соломія» стала оберегом пам’яті, написаним у час, коли пам’ятати і звучати рідною мовою було відвагою. Він бачив у Соломії не лише жінку-співачку, він бачив у ній Україну, яка прославляє рідне, що співає навіть тоді, коли болить душа за рідним краєм.

І поема чекала. Пів століття мовчала, очікуючи тих, хто дасть їй новий голос.

І ось — знову вересень, знову зорі, знову поклик.

Цю місію прийняла Мирослава Ярмуш, донька поета. Вона поєднала слово батька й голос Соломії Крушельницької, вдихнувши у поетичну новелу нове життя. Так народилася Легенда про Нескорену Пісню – промінь надії, що сходить над Україною навіть у найтемнішу годину. І саме тепер, серед війни та випробувань, знову зустрілися їхні світи – слово і пісня, поезія й музика, минуле й теперішнє, щоб єдиним голосом промовити до нас. Бо сила мистецтва і віра в народ не згасають – вони лише чекають свого часу, щоб знову освітити дорогу. І сьогодні, немов відлуння з небес, оживають слова Василя Ярмуша, написані пів століття тому — слова, що звучать як заповіт:

       «Я сонце прихиляю для Народу,

         Щоб його зігріти.»

Кажуть, ніщо у світі не випадкове. Кажуть, зорі не просто світять — вони кличуть. І, можливо, хтось із небес, схиляючись над Україною, зібрав нас трьох у єдиному промені часу , щоб через сторіччя ми зустрілися на одній сцені, де оживе пісня, і заговорить слово. Бо коли зорі сходяться — народжується диво.

І це диво має ім’я: Легенда про Нескорену Пісню. Ми з’явилися на світ у гармонії вересневих сузір’їв, який не буває випадковим:

8 вересня — Мирослава Ярмуш

15 вересня — Василь Ярмуш

23 вересня — Соломія Крушельницька

Три дати. Три вогні. Три долі.

Василь Ярмуш — поет, який бачив крізь час. Пів століття тому він написав поему «Соломія» — не лише про минуле, а й про майбутнє. Його слово оживило постать Соломії Крушельницької — української співачки, чий голос підкорив світ, але завжди лунав із любов’ю до рідної землі. Через неї він говорив про долю України, про пісню, що єднає народ у найтемніші часи. Його рядки — це пророцтво, написане серцем, що боліло за Україну. Він бачив море розлитої крові, війну, що прийде з темряви, землю, залиту сльозами…

І все збулося. Бо сьогодні ворог знову ступив на цю землю — щоб заглушити наш голос, знищити мову, спинити пісню. Та марно: українська пісня не знає смерті. Вона народжується серед руїн, звучить серед болю, проростає у бурях і лунає в окопах, як незламна молитва народу. І навіть у найтемнішу мить звучить віра, закладена у словах його поеми:

«Розквітне калина,

І, назавжди похованим горем,

Встане над світом

Нова Вкраїна!»

І, можливо, десь на небі хтось усміхнувся, коли три зорі — Соломія, Василь і Мирослава — зійшлися в одному сяйві. Бо є справедливість у цьому світі — щоб слово не згасло, щоб пісня не змовкла, щоб легенда продовжила свій шлях крізь час. Лише тепер, у єднанні трьох, усе стало на свої місця. Бо коли сходяться зорі, — звучить пісня, грає мелодія слова, і оживає Легенда про Нескорену Пісню.

НЕСКОРЕНА ПІСНЯ

Нескорена пісня — це правда жива,

Вона крізь віки до народу дійшла.

Ми вистоїм в бурі, вогні і облозі —

Так зорі складали нам долю в тривозі.

Приспів

Нескорена пісня — це сила єдина,

Нескорене слово — це вільна країна!

І в пісні ми разом, як доля єдина —

Нескорена, сильна, свята Україна!

Нескорене слово крізь бурю луна,

І в кожному серці палає весна.

Молитва злітає до неба святого

І світло веде нас  – до перемоги.

Прийде наша радість, розквітне земля,

Заграють громи, і воскресне зоря.

Легенда пророча зійде у світання,

Нескорена пісня — це наше єднання!

Легенда про Нескорену Пісню вчить нас йти до кінця, вірити навіть тоді, коли здається, що місія нездійсненна. Вона нагадує: творити –  попри біль, нести пам’ять і пісню – попри мовчання, єднатися – попри відстані. Бо лише разом, на землі й на небі, ми зберігаємо коріння нашої культури, силу нашої мови й тепло нашої пісні. Адже тільки разом ми — непереможні.

Єднаймося у слові й музиці, заради нашої культурної спадщини, заради пісні, що єднає покоління, і любові, що сильніша за час. Можливо, ця мелодія вже десь поруч. Вона шукає серце, що її почує, руки, які торкнуться струн, і голос, який подарує їй крила. Бо слова вже готові – вони чекають на того, хто вкладе у мелодію любов і частинку своєї душі, щоб Нескорена Пісня ожила у виставі за поемою Василя Ярмуша «Соломія Крушельницька» і полетіла над світом, як символ віри, любові й відродження України.

«Поки звучить наша пісня — Україна стоїть.

Поки б’ється наше слово — Україна перемагає.

Бо в нашій пісні — безсмертя, у нашому слові — свобода.»

Мирослава Ярмуш,
громадська діячка, донька поета Василя Ярмуша

Усім охочим отримати драматичну поему для ознайомлення, опрацювання та постановки шкільної програми або для великої сцени театру можна за адресою: Yarmush.mira@gmail.com