Кривавий липень 1941 року на Тернопільщині

Більшовицька влада, панічно відступаючи, чинила масові знищення. У тюрмах Тернопільській області станом на 27 червня 1941 р. знаходилося 3806 в’язнів (Бережани ‑ 376, Кременець ‑ 350, Чортків ‑ 1290, Тернопіль ‑ 1790), яких згідно із планом мали евакуювати в Омську, Чкаловську, Харківську області та Красноярський край. Начальник УНКДБ Олександр Вадіс доручив начальнику 2-го відділу лейтенанту держбезпеки Александрову переглянути списки політичних в’язнів й виділити тих, які підлягали розстрілові. В результаті 560 чоловік до 29 червня розстріляли згідно із отриманими вказівками, а тюремні справи на них знищили. Інших 1008 ув’язнених 1 липня піхом під конвоєм етапували до Волочиська. Колону гнали швидко, тих, хто не міг йти, розстрілювали. Очевидно, під час маршруту до цієї колони приєднали арештантів, які перебували у камерах попереднього ув’язнення в Збаражі, Скалаті та Підволочиську. У Волочиську їх завантажили у вагони, вручили сухий пайок (700 г. хліба) і відправили на Урал. У кінцевому рахунку станом на 6 липня вдалося вивести 1141 особу, з яких 955 здано у Верхньо-Уральську в’язницю, решту у Магнітогорську №3, а 217 осіб, заарештованих переважно за господарські злочини, звільнено. Начальник тюремного управління НКВС Філіпов у доповідному документі на ім’я наркома НКВС УРСР Сергієнка від 5 липня 1941 р. доповів, що у Тернопільській в’язниці «залишилися тільки інваліди і літні люди… решта евакуйовані і розстріляні», при цьому підкресливши, що «ніяких слідів у тюрмі не залишено». Серед особового складу Тернопільської тюрми УНКВС маємо коменданта Абрамяна, наглядачів Петра Батюгу, уродженця Житомирської області, Юхима Бабія, уродженця Київської області, Олексія Бобрика, уродженця Кіровоградської області та Ісаака Аксельруда, родом із Житомира, які, як можна припустити, були задіяні у виконанні наказів.

Коли 2 липня 1941 р. частини 5-ої танкової дивізії CC зайняли Тернопіль, з підвалів, обгородженої високим муром в’язниці НКВС по вулиці Міцкевича, чим раз дужче доносився гнилий сморід неглибоко закопаних трупів. Українська цивільна адміністрація направила туди своїх представників з числа медиків та «мужчин з кріпкими нервами», один з яких згадував: «Земля була м’яка, волога, блискуча і булькотіла малими і більшими бульками, видаючи характерний шум. Під тонкою верствою землі щось інтенсивно розкладалося й ферментувало. Після зрушення землі дрючком, на глибині яких 30 см, появилися частини людських тіл».

Наступного дня гітлерівці зігнали близько 40-ка чоловіків-євреїв на так звані «тюремні роботи» − розкопувати і виносити тіла убитих у в’язниці на подвір’я для громадського огляду. За різними даними кількість знайдених трупів нараховувалось від 480 до 640. Як тільки євреї закінчили роботу, прибули 15 есесівців, і не зважаючи на просьби й протести представників української влади, зігнали євреїв у кут, де лежали складені трупи, і там розстріляли. Німці не лише дозволили, але і змушували місцевих українців і поляків розшукувати серед вбитих своїх родичів і знайомих. Однак тіла перебували у такому стані, що годі було когось розпізнати. Через оригінальний перстень вдалося ідентифікувати тільки музиканта із кінотеатру Городиського. Поміж загиблих було кілька жінок старшого віку. Тіла перевезли на цвинтар і поховали у братській могилі.

Представники німецької влади в той самий день повідомляли, що населення Тернополя обернуло свій гнів на убивць з НКВД проти «євреїв, що живуть у місті, котрі завжди співпрацювали з більшовиками». Напіврозкладені тіла замучених НКВД політв’язнів у даному випадку мали узаконити апокаліптичну помсту над тими, хто сприймався як злочинець, тобто над єврейським населенням.

Намагаючись довести атмосферу ненависті євреїв до крайніх меж, гітлерівці оголосили, що у приміщенні суду вони «знайшли тіла 10-ти вояків вермахту зі слідами знущань». Серед них були льотчики. Хто вони і як опинились в Тернополі? Так як їх тіла стали каталізатором участі німецьких солдат у погромі, мені було цікаво дослідити як вони опинились у полоні і чому були понівечені. Що взагалі відбувалось у тернопільському небі в перші дні війни?

Перед початком війни на аеродромі с. Зубів біля Теребовлі базувався 86-й ШБАП. Протягом місяця до 22 червня його бомбардувальники виконували функції аеророзвідки, порушуючи кордон, фіксували переміщення німецьких військ від Тарнова до Перемишля. А коли почалась німецька інвазія, цей полк одним з перших зазнав нападу на свій аеродром. Прикривати радянські бомбардувальники мав 87-й полк винищувачів, який базувався в Бучачі. Та в цю червневу неділю його командир майор Сульдін зі своїм заступником з політчастини батальйонним комісаром Чорним разом із іншими командирами пиячили в місцевому ресторані. Чергову ланку у небо підняв комеск Михайлюк. Його И-16 змусив здійснити посадку німецького Дорньє-217 на аеродром в Зубові. І тут – чи то інформаційна, чи пропагандистська «бомба» вибухає у спогадах маршала авіації Миколи Скрипка – командиром екіпажу нібито була молода німкеня. Декілька років пішло на підтвердження чи спростування сієї згадки. Я нічого не знайшов. Та й серед тіл полонених з тернопільської тюрми не згадується жінка. Якби це було – німецька пропаганда схопилась би за це. Можливо, якби вона була насправді, її вивезли вглиб СРСР, але тоді б це висвічувала радянська пропаганда. Залишимо це на совісті маршала авіації! Та вдалось знайти довідку про втрати особового складу 72-ої авіабази за червень 1941 р. Навпроти прізвищ червоноармійців Ф. Іванова, Г. Абаджана позначка «вбитий 24.06. при захопленні екіпажа підбитого німецького літака». Тобто німці чинили опір і при захопленні в полон, можна припустити, їм помстилися за вбитих товаришів і понівечили. 

А в ці дні вже літак старшого лейтенанта Дмітрієва притиснув до землі й змусив сісти поблизу Тернополя німецький бомбардувальник Ю-88.

Це був літак з 51-ої бомбардувальної ескадри. Членів екіпажу, серед яких був обер-фельдфебель Гаренбург, доправили у місцеву в’язницю НКВС і там, як зазналалось у німецьких звітах, вбили «незбагненно жорстоким способом». Член екіпажу обер-фельдфебель Шойріх, якого переховував український селянин Піцум та декілька жінок, а також обер-лейтенант запасу, доктор права Кюстер, бургомістр та єфрейтор Калюза, за цивільним фахом фотограф (останні зі штабу командира артилерії – 129), виклали свої свідчення під присягою під час судового допиту. Згідно з їх свідченнями, трупи льотчиків, вбитих у тернопільській в’язниці, були частково зв’язані, у них вибиті очі, відрізані язики, вуха й носи, частково зідрана шкіра на руках і ногах. Результати розслідування одразу передали у відділ пропаганди вермахту («Abteilung Wehrmacht-Propaganda»). Як вони туди потрапили і хто їх розстріляв, ніхто точно не знав, оскільки офіційне розслідування провели пізніше. Вояки 5-ої танкової дивізії СС, побачивши серед великої кількості жертв декілька тіл німецьких військовополонених, були настільки приголомшені і фанатизовані, що «хотіли тільки одного, знищення євреїв».

Тим часом, як стверджував очевидець подій Маргулес, гітлерівці зібрали членів Українського комітету, де обговорили технологію організації погромів. У місто з навколишніх сіл стали прибувати селяни з сокирами та мішками.

4-5 липня то в одній, то іншій частині міста спалахували «стихійні» погроми над винуватцями − євреями, які чинили місцеві мешканці підбурювані окупантами до «помсти». Сотні євреїв з поломаними руками, вибитими очима, з пробитими головами, кров’ю на обличчях, жінки лише у нижній білизні бігали у паніці по тернопільських вулицях. Їх били грубими дрючками й лопатами солдати із танкової частини СС, українські міліціонери, які перебували під патронатом СД, та радикально налаштовані мешканці.

В ніч з 4 на 5 липня гітлерівці підпалили будинок по вулиці Руській, попередньо забивши дошками у ньому двері, вікна, та виставивши варту. В результаті заживо згоріли сім’ї Кад (6 осіб), Айхенбаум (8 осіб), Тумик (5 осіб) та ще 10 сімей. Коли люди намагалися погасити пожежу, вартові стали у них стріляти. 5 липня вояки СС стали заходити у помешкання євреїв і виганяти на вулицю чоловіків, яких зігнали до підвалу будинку громадянина Мойки, що знаходився на території міського ринку, й розстріляли. 6 липня у місті влада розклеїла оголошення про заборону вбивств й дозволила родичам забрати трупи для поховання за умови, що ті заплатять 300-350 злотих за кожного вбитого.

Коли єврейська делегація прийшла до військового командування зі скаргою на дії військовослужбовців вермахту, її членів (понад 100 осіб) заарештували й розстріляли у Петриківському лісі.

Між 3 і 8 липня зондеркоманда 4«в» під керівництвом оберштурмфюрера СС Гюнтера Германа, яка мала завдання «очистити місто від особливо небезпечних елементів», стратила у будинку для молитви «Ребе Янкелес клойз» по вулиці Старошкільній 127 осіб єврейської інтелігенції. Кілька десятків розстріляли на території школи Гурфайна. У той самий час на вулиці Острозького розстріляли близько 80 осіб, а в будинку №32 по вулиці Львівській близько 50 осіб. Траплялися й поодинокі знищення євреїв у помешканнях, які супроводжувалися зґвалтуваннями та пограбуваннями. Як задокументовано в акті міської комісії з розслідування жертв німецьких окупантів від 31 липня 1944 р.: «Розлючені німецькі вояки бігали по місту і вбивали всіх, хто потрапляв їм під руку, через це населення міста змушене було ховатися у підвалах будинків, різних ямах і оглядових колодязях каналізації».

Витримавши відповідну паузу, погром у Тернополі припинила польова жандармерія, щоб дати змогу приступити до справи пропагандистським органам. Гітлерівці, щоб виправдати злочини у Золочеві, Зборові, Тернополі й інших містах, які чинилися безпосередньо ними, чи під їх керівництвом українською міліцією, одразу ж підключили відділ спецпропаганди вермахту, який провів відповідну роботу з обробки й узагальнення зібраних матеріалів. Усі стрілки одразу ж перевели в бік українців: «Українці показали євреям їх підлі справи, показали їм вбитих, а потім наказали їх так, як це заслуговують ці нелюди: жорстоко, але справедливо».

«Злочини більшовиків та євреїв» стали основною темою і у доповідях поліції безпеки у липні-серпні 1941 р., які грішать неточностями, розбіжностями й часто базуються на невизначених джерелах на кшталт «як кажуть». Документи гітлерівських спецслужб об’єднує намагання закласти фактологічну мотивацію вчинених злочинів проти єврейського населення.

Із повідомлення відділу IVА реферату 1СС начальнику Зіпо-СД № 14 про події на окупованій території СРСР від 6 липня 1941 р.: «У Тернополі 5 тис. українців насильно вивезені, 2 тис. вбиті. В якості контрзаходів проведені арешти єврейської інтелігенції, котра також несе відповідальність за вбивства і, окрім того, є донощиком НКВС. Всього 1000 осіб. 5 липня близько 70 євреїв були зігнані українцями і знищені підривним зарядом. Ще 20 євреїв були вбиті на вулиці військовими і українцями як реакція на вбивство трьох солдатів, котрих знайшли у в’язниці зв’язаними з відрізаними язиками і виколотими очима. Вермахт радий правильній установці щодо євреїв».

Із повідомлення відділу IV реферату 1 СС начальнику поліції безпеки і СД від 16 липня 1941 р. «Серед вбитих у в’язниці виявлено 10 військових (1 лейтенант ВПС, 6 рядових ВПС і 3 гірські стрільці). Із євреїв, які були залучені до робіт із розкопування з землі, було знищено 180 чол. частково на тюремному дворі, частково на вулиці. Потім солдати військ СС закидали житла євреїв ручними гранатами і підпалювали їх».

Із рапорту №28 айнзацгрупи А від 20 липня 1941 р.: «Згідно з повідомленням очевидця з Тернополя, офіцера «Лютваффе» Німеччини провели через місто російські міліціонери повз велику юрбу євреїв, які його ображали і жорстоко з ним поводилися. Населення в цілому переконане, що це в основному євреї, які повинні нести відповідальність за злочини, вчинені у всьому світі. Близько 100-150 українців були вбиті росіянами в Кременці. Деякі з цих українців, як кажуть, були кинуті у котли з киплячою водою. Факт доведений на підставі того, що тіла, знайдені при ексгумації, не мали шкіри. У відповідь на це, українці вбили палицями 130 євреїв. У Тернополі айнзацгрупа виявила 10 тіл німецьких вояків зі зв’язаними дротом руками за спиною. Вони мали і сліди надзвичайно жорстокого каліцтва: виколоті очі, відрізані язики й кінцівки. Подано, що вбито 600 українців, серед них жінки і діти….Навряд чи знайдеться сім’я в Тернополі, з яких один або кілька членів не зникли…. Вся українська інтелігенція знищена. З початку війни, 160 членів української інтелігенції були або вбиті або депортовані».

Оскільки Галичина – колишня провінція габсбурзької монархії, фахівці зі спецпропаганди та психологічної війни потурбувалися, щоб з фактами «більшовицьких звірств під керівництвом євреїв» ознайомилися читачі із Відня, де тоді ще проживало доволі вихідців з Тернополя з ностальгічними настроями за старими цісарськими часами. Вдало обрано і спосіб доведення, віддалений від офіційності − солдатський лист з фронту, який завжди приваблює читача своєю безпосередністю та прямотою. Вояк вермахту, який, як видно з тексту, брав участь у погромі, написав своїй сім’ї до австрійської столиці: «Дорогі батьки. Я тільки що повернувся з церемонії прощання з нашими товаришами з авіації, військово-повітряних сил та гірсько-стрілецьких військ, які потрапили в полон до росіян. У мене не має слів, щоб це описати. Товариші зв’язані, вуха, язик, ніс та статеві органи відрізані, такими ми їх знайшли у підвалі Тернопільського міського суду. Окрім того, ми знайшли 2000 українців й етнічних німців, страчених таким же способом. Це − Росія і євреї рай для робітників…. Якщо у нас ще є комуністи у Відні, їх треба одним пострілом убити… Помста настала відразу ж. Вчора ми і СС вели себе милостиво, розстрілюючи кожного єврея, який нам зустрівся. Сьогодні це вже не так, оскільки ми знову виявили понівеченими 60 своїх товаришів. Тепер євреї повинні виносити вбитих з підвалу, складати, а потім їм показували ці підлості. Після огляду жертв вони були вбиті палицями і лопатами. До цього часу, ми допомогли відправити на той світ близько 1000 євреїв, але це занадто мало за те, що вони зробили. Українці кажуть, що євреї займали всі провідні посади у владі і влаштовували разом із Радами справжнє народне свято під час страти німців і українців. Я прошу вас, дорогі батьки ознайомитися з цими фактами. Батько − також в ортсгрупі. Якщо ви сумніваєтеся, ми привеземо фотографії і жодних сумнівів не залишиться. З найкращими побажаннями. Ваш син Францль»

Декілька копій цього листа командування XVII військового округу «випадково виявило» на вітрині одного із віденських магазинів і направило їх у відділ пропаганди ОКВ з поміткою «Повідомлення про жахи в листах польової пошти». Слідство, проведене Абвером, виявило, що віденський крайсляйтер НСДАП з пропагандистською метою ознайомив зі змістом листа ортсгруппенляйтерів. Оригіналу листа не знайдено.

У сучасній Німеччині після організації виставки про злочини вермахту під час війни, де демонструвались фотографії з Тернополя датовані липнем 1941 р., розгорілась дискусія щодо достовірності коментарів до них і листа Францля. Фото жертв НКВС на подвір’ї тернопільської тюрми видавались організаторами виставки як фото жертв погрому. Ініціатором вивчення липневих подій у Тернополі виступив д-р Дітер Шмідт-Нойхауз. Він спростував, що це тіла тернопільських євреїв, і довів, що це винесені з підвалів тіла жертв НКВС.

Та повернемось у 1941 р. На цій ноті німецька спецпропаганда не зупинилася, а створила цілу «пропагандистську оперу», яка й сьогодні користується популярністю надто політизованих дослідників. Для її «сольного й оркестрового озвучення» залучили непересічну постать у міжвоєнному суспільно-політичному житті Європи громадську діячку, феміністку Мілену Рудницьку, якою опікувалося відомство доктора Й. Геббельса. Гітлерівцям були потрібні не стільки публіцистичні таланти Рудницької, скільки її видатне ім’я «українки нової формації, яка жила і діяла на зламі епох і перехресті цивілізацій». Щоб «арія» з уст фрау Мілени лилася якомога артистичніше й отримала оплески серед світової громадськості, її у вересні 1941 р. відрядили до Західної України, де для спілкування з нею вже очікували спеціально дібрані свідки. Поселили пані Мілену разом із мамою в готелі «Жорж», де тимчасово містилася і німецька адміністрація. Рудницька не могла відмовити «своїм німецьким друзям», оскільки як напівєврейка знаходилася в них «на гачку». Один невірний крок міг закінчитися для неї концтабором. Окрім того, потрібно було виробити нові документи про арійське громадянство для її матері Іди Шпігель, яка хоча і вихрестилася на «Ольгу», проте свідоцтво греко-католицької церкви без відповідних підтверджень мало що вартувало для поліції безпеки. Все закінчилося добре. Отець Дем’ян Лопатницький виробив фальшиву метрику, де значилося, що її мати − українка, яка народилася 25 грудня 1866 р. у с. Княжолука Стрийського повіту.

М. Рудницька у «доборі фактів та свідчень» не тільки виправдала очікування ініціаторів ідеологічної акції, а й заклала базу для ідеологічних спекуляцій на декілька поколінь: «Всі молоді та середнього віку жінки зґвалтовані, у багатьох відрізані груди. У Тернопільській в’язниці дівчині у живіт була зашита кішка, в іншої обдерта шкіра і обмотана колючим дротом, спалене волосся і повикручувані руки, вирвані нігті. Єпископу Симону відрізали п’яти, язик і викололи очі… Молодих хлопців по кілька варили у казанах, в окремих на спинах вирізані хрести. А деякі були розп’яті, ноги і руки прибиті цвяхами. Були випадки, коли жертви кидали у гашене вапно, а жінок підвішували косами за гаки, засипали у рот бите скло, пекли залізом…». Насправді, як подавалося у донесеннях командуванню СД, трупи «не можливо ідентифікувати» через застосування енкаведистами спеціальних речовин: хлору, вапна і т.п. Однак конкретні імена були потрібні для пропаганди і їх відшукали, навіть не потурбувавшись перепровірити чи справді вони знищені більшовиками. Війна вимагала миттєвих дій.

Одне із окупаційних видань, збільшивши кількість енкаведистських жертв у 10 разів, дезінформовувало своїх читачів жахіттями більшовицьких злочинів: «Річками крови спливали села і міста української землі, залишені більшовицькими катами під натиском німецької армії. Це кров українських дітей і дорослих, хлопців і дівчат, чоловіків і жінок… Кількість закатованих лише на Станіславівщині доходить до 10 тисяч осіб, у Кременці замордовано 1500 українців. Між ними 8 священиків, з яких відоме тільки ім’я о. Зубицького Олексія і мученою смертю погиблого єпископа Симона».

Зараз такі видання слугують джерельною базою публікацій про події початку війни. А між тим доля відомого на Кременеччині церковного діяча єпископа Симона ‑ Івановського Симеона Васильовича (1888‑ 1966) склалася інакше. Він розпочав свою духовну кар’єру у 1913 р. наглядачем Кременецького духовного училища. У роки Першої світової війни служив полковим священиком у 140-му Зарайському піхотному полку. За участь в «Брусиловському прориві» нагороджений орденом Св’ятого Володимира з мечами 4-го ступеня. Брав участь у білому русі в армії генерала Врангеля. Здійснював духовну опіку над її вояками у Константинополі та Сербії. У червні 1923 р. прибув до Польщі  й був призначений митрополитом Діонісієм (Валединським) ректором Волинської духовної семінарії та настоятелем Кременецького Богоявленського монастиря. У 1934 р. став Острозьким вікарієм і настоятелем Дерманського монастиря. 21 серпня 1940 р. Симона викликали до Москви, де після «прийняття покаяння» його знову прийняли до духовенства РПЦ як правлячого єпископа Острозької єпархії. А 24 березня 1941 р. у Москві  ввели до сану архієпископа. Симон як церковний ієрарх, вірогідно, перебував під наглядом НКВС, однак, з огляду на авторитет й впливовість, на початку війни його не репресували. В серпні 1941 р. він став учасником архієрейської наради в Почаївській Лаврі, де було прийнято рішення будувати церковне життя в окупованій Україні автономно, але зберігати вірність РПЦ. 9 грудня 1941 р. зайняв вакантну посаду архієпископа Чернігівського. Перебував під постійним наглядом гестапівців, які намагалися його схилити виступити з проповіддю, яка б засуджувала партизанський рух. 29 січня 1944 р. заарештований НКВС за «старі гріхи» ‑ участь у білому русі і 25жовтня 1944 р. засуджений Військовим трибуналом військ НКВС на 10 років виправно-трудових таборів. Звільнений з ув’язнення у червні 1954 р., а 19 жовтня 1955 р. став архієпископом Вінницьким і Брацлавським.

Завдяки зусиллям М. Рудницької та їй подібним до місць екзекуцій з тодішніх нейтральних країн направили спеціальних кореспондентів зі Швеції, Португалії, Швейцарії, США, а також представників Міжнародного Червоного Хреста. Варто було б дослідити їх публікації. Окупаційна преса публікувала повідомлення і фотографії, в кінотеатрах демонстрували хроніку з жахливими кадрами, випущено відповідні плакати, листівки, в яких наголошувалося, що винними у злочинах є більшовики та євреї.

Хвиля ліквідаційних акцій та погромів протягом липня 1941 р. прокотилася по усіх районних центрах й великих селах Тернопільського округу. Найбільш криваві ексцеси мали місце у Гримайлові, Скалаті, Підволочиську, Струсові, Збаражі, Зборові, Теребовлі, Могильниці, Озерній та інших населених пунктах.

3-4 липня 1941 р. німецькі вояки, які увійшли до Підволочиська, заради розваги ловили хасидів у лапсердаках, обрізали ножицями їм пейси, іноді й підпалювали, єврейських дітей примушували їсти зістрижене волосся. Посмикали за бороду і рабина Лейбіша Бабата. Також вони змусили двох поважних євреїв прибирати кінський гній із вулиць своїми капелюхами. Для толерантних міщан це виглядало дико. Деякі представники української інтелігенції були навіть шоковані й обурені поведінкою пересічних німців, але свого осуду публічно не демонстрували. А 5 липня у Підволочиськ прибули представники зондеркоманди (шофер, перекладач та двоє есесівців), котрі продемонстрували справжнє обличчя режиму, повісивши кількох євреїв, а близько 10-ти розстріляли на кладовищі. Серед них фармацевт Шор і члени його родини, Іцхак Лукман, Меїр Зейдман та згаданий Лейбіш Бабат.

Першу акцію щодо євреїв у Зборові провела спеціальна зондеркоманда – «молоді хлопці із закоченими рукавами» вже 3 липня 1941 року. З усмішкою на устах виконували вони своє злочинне завдання. Траплялося так, що закопували напівживих. У перші ж дні окупації гітлерівці знищили авторитетних євреїв лікаря Хуні Літвака, аптекаря Людвіка Мінца, агронома Клігера. 4 липня в Озерній на сіножаті біля господарства І. Козовика гітлерівці розстріляли 10 євреїв.

26 липня 1966 р. Вроцлавський воєводський відділ міліції за дорученням Генеральної прокуратури ПНР допитав як безпосереднього свідка й учасника подій (очолював єврейську поліцію при Зборівському Юденраті) Л. Альтермана, який під присягою засвідчив: «В середині липня 1941 р. Зборів зайняли гітлерівські війська. Цього ж дня як тільки гітлерівські війська зайняли Зборів, здійснили єврейську різню. Це мало наступний вигляд: місто оточили гітлерівські війська, далі гітлерівці заходили у помешкання, забирали тільки чоловіків на розміщені поблизу луки, де ті ж євреї викопали яму, і там їх розстріляли. Розстріляли тоді близько 800 євреїв. Трупи вкинули у заздалегідь викопану яму. Через деякий час на її місці зробили став. […] Наступного дня після описаного масового знищення єврейського населення гітлерівці розстріляли ще 150 євреїв жителів Зборова. Їх трупи також поховані у заздалегідь приготовлених ямах на луці в околицях Зборова. Після цих екзекуцій наступило затишшя. Євреї створили свою раду – Юденрат, яку очолив Якуб Фукс, і кожен приступив до праці згідно зі своєю професією. Німцями була організована в Зборові українська адміністрація. Її очолив доктор Микола Бойко. Була в них і своя поліція, начальником якої був Познаховський, імені його не знаю. Після організації згаданих урядів єврейське самоуправління звернулося до української націоналістичної адміністрації із запитом: з яких причин розстріляли 150 євреїв наступного дня після вступу німців у Зборів? Микола Бойко відповів, що євреїв розстріляли за те, що у місцевій в’язниці виявлені трупи кількох українців, а вони, як він стверджував, були вбиті комуністами-євреями. Природно, що ніхто згаданих вбитих не бачив. Найбільш вірогідно, що це твердження було лише приводом для масового нищення євреїв. Черговий розстріл здійснили приблизно через тиждень. Його провели, коли єврейське самоуправління в Зборові вже організувалося, і євреї працювали. Тоді група гітлерівців спільно з націоналістичною поліцією заарештували 25 євреїв. Заарештованих вивезли у Проснівецький ліс і там повісили. Серед повішених були мої знайомі Леон Шваб, Юзеф Тафіт разом із трьома доньками, Елька Курц Рок з сестрою, імені котрої не пам’ятаю. Трупи повішаних дозволено єврейському самоврядуванню поховати на своєму кладовищі у Зборові. Хто персонально брав участь у повішенні євреїв, не знаю».

Однак, на думку гітлерівців, спалахи насильства у Тернополі й інших населених пунктах Тернопільського округу були доволі кволі, і не досягли запланованого розмаху. З цього приводу в оперативному зведенні з СРСР № 47 айнзацгрупи «С» від 9 серпня 1941 р. говориться: «Ретельно сплановані спроби на більш ранню дату для підбурювання до погромів євреїв, на жаль, не дали бажаних результатів. Вони були успішні в Тернополі і в Чорткові, де відповідно 600 і 110 євреїв утилізували. Причиною цієї невдачі може служити той факт, що українське населення все ще занадто застрашене колишніми сильними позиціями євреїв. Окрім того, воно ще боїться можливого повернення Рад».

Прорахунки й недоліки зондеркоманд аврально став виправляти 320-й поліцейський батальйон під командуванням майора Таля та його заступника гауптмана Шарвая. У січні 1941 р. особовий склад цього військового підрозділу перевели із берлінського району Шпандау на територію окупованої Чехословаччини, у м. Юнгбунцлау. Далі вони рухалися слідом за наступаючими частинами вермахту. У серпні 1941 р., пересуваючись на велосипедах, прибули до Тернополя, а вже на початку вересня в околицях міста розстріляли понад тисячу євреїв. У розстрілах євреїв й інших каральних діях на Тернопільщині також брав участь 13-й поліцейський полк (командир Крайслер), який у 1941-1943 рр. постійно дислокувався на Тернопільщині.

12 липня 1941 р. гестапівці викликали 15 авторитетних осіб з числа єврейської інтелігенції Тернополя, яким наказали негайно створити єврейський комітет. Коли ті через певні причини відмовилися, їх відвезли до цегельні по вулиці Тарновського й закопали живцем в яму. Тоді загинули лікарі Ісаак Гінзбург, Соломон Горовіц, Самуіл Вайстаба, Ісаак Бервон та інші. Через деякий час гітлерівці здійснили другу спробу організувати єврейський комітет, доручивши його формування директору єврейської школи Готфріду. Наприкінці липня 1941 р. Юденрат у Тернополі вже став функціонувати. Хоча його і очолив тернополянин доктор Ліппе, фактичним керівником став надісланий з Варшави офіцер шуцполіції Нірстенберг.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram