Кожна робота дорога: історія фотокореспондента з Тернополя Василя Бурми

Фотокореспондент, заслужений журналіст України з Тернополя Василь Бурма відзначив 90 років. З цієї нагоди в Українському домі відкрили виставку його ретросвітлин.

Про своє життя, творчість і любов до чорно-білої фотографії Василь Бурма розповів в інтерв’ю Суспільному.

– На виставці фотографії, яким уже 50-60 років. Якими з них ви пишаєтеся найбільше?

– Це важко сказати. Кожна робота дорога. Коли формуєш виставку, треба, наприклад, 100 робіт, а ще 20 залишається і мучишся ту відкинеш, шкода і та ж хороша. Так що важко визначити яка. Є, звичайно, такі, які запам’яталися або трудністю зйомки, або ще якимись ексцесами. Тут онад 120 робіт.

– Пане Василю, чому саме фотографію ви собі обрали, як спосіб самовираження в журналістиці?

– Я закінчив львівський факультет журналістики. А там нас вчили факультативно фотографії, залік поставили і все. Але я більш звиклий до якогось прикладного ремесла. У свій час закінчив ПТУ теж, працював фрезерувальником. Коли приїхав після університету працювати в редакцію, то не став писакою. А вимагають: “Поїдь в Заліщики чи в Кременецький район, організуй виступ тракторної бригади, свинарки, інженера”. Приїжджаєш, береш у них інтерв’ю, сам пишеш, підписуєш їх і гонорар йому. А тобі дулю з маком. Я вважав, що це несправедливо дуже, а я дуже чутливо відносився до справедливості і несправедливості. І я сказав собі: “Ага, хочете позаштатних? Буду позаштатним”. Тільки не в своїй газеті, а у всій пресі.

Я де тільки не друкувався, куди не посилав. Тоді ж виходила маса журналів і газет. Привабливо було тим, що кожна газета чи журнал оголошували фотоконкурс. От вибираєш свою кращу, посилаєш і в тебе є шанс надрукуватись.

– Але з-поміж усіх видань, ви вибрали собі на Тернопільщині “Вільне життя”. І левова частка вашого досвіду в роботі, в житті пов’язана саме з цією газетою. Чому “Вільне життя”?

– Бо я сюди приїхав на практику робити дипломну роботу. І тут проявив себе. Редактор каже: “Ану, хлопче, йди до нас”. І я тільки закінчив, і зразу мене вже в травні зарахували в штат. І я так як накрутив собі пружину в 1963 році, то воно до цього часу розкручується, вже все повільніше, але розкручується.

– Скажіть, які місця на Тернопільщині є вашими улюбленими для фотороботи?

– Вся Тернопільщина. Ви знаєте, інколи буває невиразний хутір, якесь село закинуте, а там в тебе вийшов хороший кадр. От як його не любити? Він тобі запам’ятався. Звичайно, у нас на Тернопільщині містечка непогані, особливо Заліщики, Бучач.

– На той час займатися фотозйомкою — це було дорого чи дешево в технічному плані?

– Я вам скажу, тоді було все дешевше. Ось заночувати вирішив у Кременці чи в Бучачі, чи Підволочиську, майже один карбованець за ночівлю. Була ще, так звана, мала авіація, “кукурузники” ми називали, літала від Мельнице-Подільської від Заліщиків, від Борщева, то три карбованці. Це ціна одного фото в газеті. У повітрі пів години і вже в Тернополі. Так що, з одного боку так, а з іншого, — дуже великий був гніт цієї машини радянської.

– Як ви його відчували? В чому проявлявся гніт радянської машини і комунізму, окрім того, що був план і вимагали постійно давай-давай або хвали владу.

– Особливо місцеві оті князьки тут дуже боялися, що їх вишлють, отут дуже тормошили. От я вам розкажу такий випадок. Я тільки прийшов на роботу, автомобіля в редакції не було. Я брав собі відрядження, їхав на північний напрямок чи на південь. Зранку приїжджаю у Більче-Золоте, передовий колгосп. Нікого нема. Всі ж поїхали у Тернопіль, там якась велика подія.

— “А ви хто?”, — я називаю себе. — “Так вас же по всьому району шукають!”. Прошу, що зв’яжіть мене з редакцією. Редактор мені: “Де тиняєшся?”. Кажу: “А хто мені вчора позавчора підписав відрядження?”. — “Щоб мені через півтори години був Тернополі”. Кажу: “Так тільки від Борщева до Тернополя три години їхати автобусом треба”. — “Нічого не знаю, ти отримав наказ, — виконуй”. Ну, от як так?! Ви знаєте, ота формула “ти начальник, я дурак” діяла і при капіталізмі, і при феодалізмі, і при комунізмі, і при теперішній, як ми називаємо, демократії.

А от аеропорт поруч. І тут мене виручають. Прилітаю, а чого мене викликали? Області вручили орден Леніна. Приїжджає вручати перший секретар компартії України Петро Шелест. На кожному кроці КГБешники. Поки я пробився, а мені ж треба в передньому ряді сісти, — не пускають. Підняв шум, навіть КГБісти вже поступили. Виходить перший секретар обкому, виносить знамено області, виходить з іншого боку Шелест, починає чіпляти. І повернувся до народу спиною. Розумієте?

Я бачу, ось-ось почепить, а в мене кадру не буде. Я ж не буду потилицю першого секретаря фоткати. Бачу, що все, — я горю. А нікому ж не поясниш, що так було. Ти мусиш зробити, бо “ти начальник, я дурак”. І я, ви чули такий вираз, — “кричав несвоїм голосом”. Отак я почув свій голос збоку. Я як заволав на весь зал: “Та поверніться ж ви до людей!”. Ось і апокаліпсис. Мене КГБешник так штурхнув у литку носком, що я місяць ходив з синцем. А обкомівська братія ззаду сиділа і затрясла матнею. Перелякалися всі.

А Шелест повернувся, потряс орденком перед залом і переді мною та почав, позуючи, довго його прикріпляти. Я зробив п’ять-шість чи сім кадрів. Тепер би я і 20 зробив, а тоді ж була примітивна апаратура. На другий день викликають і редактора, і мене в обласний комітет в ідеологічний відділ. — “Микола Павлович, ти йому винеси догану, він себе вів негідно”. Кажу: “Ви ж люди, ви ж були там всі. Ви ж бачили”. — “Не твоя то справа, ти за будь-яких умов мусив принести знімок”. Ну от як з ними говорити?! Розумієте? Отакі були часи, отакий був тиск.

– Чим ви фотографували у той час? Яка у вас була техніка?

– От “Зеніт”, наприклад, вузька плівка і оптика до нього. Але ще був “Київ”. І так на протязі ось цього чорно-білого періоду він був для мене найкращий. Мобільний за будь-якої витримки. Тільки щось побачу і вже треба піймати мить, старався піймати. Це такий момент, коли людина розкривається, коли мудрість в очах чи навпаки щось.

– У плівкових фотографіях, яка була основна складність?

– Був оцей полив світлочутливий. Що це таке? Це желатин, органічна речовина. А як органічна, багато є таких, що хотіли б її з’їсти: і грибок, і віруси. Вона недовговічна. А потім довгий процес: поки висушиш, як проявиш плівку, а потім поки надрукуєш. Було незручно. Часто виривалася плівка, попробуй назад її запхай. То завжди я мав чорний рукав.

– У фотографії для вас важливіше що: технічна досконалість чи емоція і відчуття, яку фотографія несе?

– От на всіх виставках на техніку навіть не дивляться. То вже таке, знаєте, як кажуть, само собою. Головне — піймати момент, щоб і світло було, і щоб ти бачив, на якому тлі. Бо тло теж грає на сюжет, а потім ловиш вираз обличчя. Оце найголовніше.

– Що вам подобається більше фотографувати?

– Ви знаєте, я ж репортер. Я всеїдний. І макрозйомка, і якісь композиції квіткові, і все-все. Але газета вимагала в основному людей. Так що в мене були портрети, групові фото, одним словом, люди. А людей дуже важко знімати. Я й досі люблю знімати старих і малих.

– Що ви робили, коли з людьми було працювати складно, коли вони соромилися, були не готові, або робили якісь зауваження, або не погоджувалися?

– Старався, по-перше, ловити, не звертаючи на себе увагу. От, наприклад, натовп при якихось там подіях і людей багато. Я зразу шукаю і дивлюся, чи є цікаві обличчя у натовпі. Ага, — он красива жінка. Тільки наводжу, а вона побачила. Вже мені це не цікаво. Але не так, як тепер. Подивіться, що на сайтах? Стоять, як боввани і то так, обличчя, а решта нецікаво. Тим більше, що сіре. Воно ж немає ніякої інформації, ніякого емоційного навантаження.

– Я завжди робив кадровку, показував те, що для людини цікаво. Якщо співачка чи якась модель у вишуканій сукні, то там вона проситься на весь зріст. З дітьми, то дітей бавити треба, не раз кажу: “Діти, давайте так, я кажу гуси-гуси, а ви всі га-га-га”. Там, де ти живеш, звикаєш. От приїжджає до мене колега з Ужгорода. Пройшов тією вулицею, де я щодня іду на роботу, зняв таке, що я й ніколи не бачив.

– Період незалежної України, власне, становлення України, перші події, якими вони вам видались?

– Була важка зйомка, бо весь час і на Майдані, й тут у Тернополі, скрізь їздили. Але воно більше йшло як політика, не як художня зйомка. Хоча немає такого, з якого б не можна було зробити художню фотографію. Але тоді все було в поспіху. Я тепер часом зустрічаю тих, кого я знимкував у ті часи. Щось не так у нас пішло. Оця корупція, щось не так у нас. Скінчиться війна, треба якось братися за це.

– Попри технічний прогрес, попри те, що ви освоїли нову апаратуру, вам все-таки подобається ретрофотографія?

– Знаєте за що вона мені подобається ця чорно-біла фотографія? За її відвагу. Двома кольорами: чорний і білий зобразити всю оцю багатогранність світу. А ви ж бачите, який світ різноманітний: чи в космосі, чи на землі, чи на морі, — які там яскраві кольори можуть бути. А от треба було вимушено в той період отими двома кольорами. А між чорним і білим сіре йшло, щоправда різних відтінків, різної щільності, але все одно сірятина. Ви ж знаєте, що таке сіре? Коли воно невиразне, коли воно безбарвне.

– Чи можна було в той час з тою технікою, з тим обладнанням експериментувати в цих темних кімнатах з червоним світлом, і з чим ви експериментували?

– Зерно на плівці було. А потім хтось додумався, якщо у фотозбільшувач ставлять не велику лампу, а малесеньку. Вставив малесеньку, а тоді кожне зерно виділяється, як макове зернятко. І коли надрукуєш, ніби мозаїка. І недолік перетворився на здобуток.

Отак і з чорно-білим — пішли ізогелі, солярізація, голодна проявка, фільтрації деталей. Отак ми шукали, то вже була художня фотографія. При чорно-білій роботі нам так не вистачало того, що називається комп’ютер і Photoshop. Ми вручну десь вмонтовували хмарки, десь щось затінювали, щось додавали, але це, як сокирою робити. А тепер можна все, що завгодно зробити.

У мене он там є один кадр, називається “Око творця”. Отаке сонечко майже затемне і таке око космосу. А що таке око? То об’єктив себе лінзовий намалював. Так відбилось. Просто пощастило.

Я в свій час, наприклад, взяв рюкзак за плечі, пройшовся і написав книжечку “Берегами Серету”. Брав собі рюкзак на плечі і ночував, як Святослав, підклавши під голову сідло. Не дивився, де мені ночувати, — де мене ніч застала, там я і ночую.

– Усі ваші фото на виставці мають назви. Як ви їх добирали?

– Бувають виставкові фотографії, але й без підписів. А буває так, що підпис робить фотографію виставковою, якщо підпис дотепний, влучний. І я старався якось підібрати. Я ж журналіст. Я крім того, що фотографую, — пишу. Кілька книжок написав, і в газеті постійно проблемні матеріали мої є.

– Скажіть, чи реалізували ви всі свої задуми творчі? У фотографії, в текстах? Про що вам ще мріється? Що ви ще плануєте?

– Ірочка, доживеш до 90 років, я подивлюсь, що тобі захочеться (ред. — усміхається). А якщо серйозно, я хотів би видати ще одну книжку “Замки і лицарі”. Якось захопився лицарськими боями. Виставка у мене вже була “Замки і лицарі”. А потім, ви знаєте, як тепер стало дорого видавати і які тепер тиражі? Сто примірників — це вважається багато.