Коли зникає час

Колись час був відчутним. Його можна було почути — у цоканні годинника, у шурхоті сторінки, що падає з календаря, у хрускоті снігу під ногами дорогою на роботу.

Можна було побачити, як він проходить: в обличчях, у зморшках, у листі, яке жовтіє восени, ніби хтось позначає дні.

А тепер він зникає.

Зі смартфонів годинник зникає першим — ти більше не піднімаєш очі, щоб подивитись на стіну.

Потім зникають хвилини — тому що ти більше не чекаєш, ти скролиш.

Зникають дні — бо понеділок нічим не відрізняється від п’ятниці, окрім кількості повідомлень у Telegram.

А тоді — роки. Ти просто бачиш стару фотографію й не впізнаєш себе. І це не через зморшки. А тому, що між “тоді” і “зараз” — суцільний блим.

Ми вимірюємо час “екранами” — не годинами, не подіями. “Я ще п’ять хвилин подивлюся сторіз”. “Ще одне відео на 15 секунд”. І ці 15 секунд — найпідступніші. Бо вони завжди множаться на сто.

Ніхто не крав наш час. Ми самі відкрили двері.

І ось він, загорнутий у красиві обкладинки, в рілси, що нічого не змінюють, в музику, яка звучить однаково — і губиться.

Але, можливо, ще не пізно.

Можливо, варто знову почути, як цокає годинник.

І замість того, щоб ловити новини — просто вийти надвір і дати часу пройти поруч. Не проскролити його. Прожити.

Анастасія Галиця