Колись час був відчутним. Його можна було почути — у цоканні годинника, у шурхоті сторінки, що падає з календаря, у хрускоті снігу під ногами дорогою на роботу.
Можна було побачити, як він проходить: в обличчях, у зморшках, у листі, яке жовтіє восени, ніби хтось позначає дні.
А тепер він зникає.
Зі смартфонів годинник зникає першим — ти більше не піднімаєш очі, щоб подивитись на стіну.
Потім зникають хвилини — тому що ти більше не чекаєш, ти скролиш.
Зникають дні — бо понеділок нічим не відрізняється від п’ятниці, окрім кількості повідомлень у Telegram.
А тоді — роки. Ти просто бачиш стару фотографію й не впізнаєш себе. І це не через зморшки. А тому, що між “тоді” і “зараз” — суцільний блим.
Ми вимірюємо час “екранами” — не годинами, не подіями. “Я ще п’ять хвилин подивлюся сторіз”. “Ще одне відео на 15 секунд”. І ці 15 секунд — найпідступніші. Бо вони завжди множаться на сто.
Ніхто не крав наш час. Ми самі відкрили двері.
І ось він, загорнутий у красиві обкладинки, в рілси, що нічого не змінюють, в музику, яка звучить однаково — і губиться.
Але, можливо, ще не пізно.
Можливо, варто знову почути, як цокає годинник.
І замість того, щоб ловити новини — просто вийти надвір і дати часу пройти поруч. Не проскролити його. Прожити.
Анастасія Галиця
Коментарі
