Усім відомо (і народна приказка це підтверджує), що цей інструмент найбільше потрібний саме для трапези – без неї, ложки, скуштувати, приміром, борщу не дуже вдасться. І риб’ячої юшки – теж. В англійській мові є схожий за смислом ідіоматичний вираз: “A stitch in time saves nine”, тобто, своєчасно зроблений (накладений) шов позбавляє в подальшому потреби робити дев’ять інших. Або ж, що в даному випадку ближче до вельми похмурої теми, “After death comes the doctor” (лікар приходить уже після смерті хворого). Попри відмінність у формі, зміст у ці вислови і ми, і англо-сакси вкладаємо однаковий: усе повинно робитися своєчасно і саме тоді, коли в цьому є нагальна потреба.
Сьогодні ота метафорична ложка в нашій уяві пов’язується із вкрай необхідною нам для оборони від північно-східного агресора зброєю. Надати її можуть наші західні союзники і партнери. Вони ж (з різних причин) помітно зволікають з цим. Серед отих самих причин можна виокремити дві головні: 1) побоювання ескалації конфлікту і перенесення його за межі України – в благополучну і комфортну Європу; 2) недовіра до української влади, яка, скажімо так, не зовсім раціонально (з точки зору потреб воєнного часу) розпоряджається власними ресурсами. Перший пункт можна простіше сформулювати як “А чому ми повинні ризикувати через вас?”; пункт другий – як “А де ж ваше власне озброєння, впроваджені новітні технічні розробки, зрештою, склади з боєприпасами?”.
Про численні феєрверки на отих складах в минулі роки згадувати зараз не дуже хочеться, отож знову повернуся до згаданої на початку ложки. Ситий голодного, як відомо, розуміє не дуже добре. Тому до того часу, поки небо над Заходом безхмарне, він не надто гостро сприймає прохання (благання) України закрити оте саме небо (чи хоча б його частину) над нею самою. Тому за обіцянку німців “негайно передати Україні” аж один ЗРК Patriot ми нині, напевно, ладні lecken Arsch отим германцям, тобто вилизувати місце, яке з міркувань пристойності не називатиму. Можна, звичайно, стати у позу гордовитого страдника і заявити, як це зробив глава МЗС Дмитро Кулеба, що навіть за відсутності західної допомоги ми не здамося і будемо “битися лопатами”. Найперша думка: якщо пан Міністр самі засукають рукави і покажуть, як майстерно вправлятися із саперною лопаткою на головах нечестивців-московитів, то його приклад, ймовірно, наслідують інші українці. Якщо ж він обмежиться лише закликом хапатися за лопати, то – даруйте… Думка друга: знаючи наші звички в минулі мирні роки розпродувати направо і наліво усіляке військове причандалля, чи не можна припустити, що й отих саперних лопат у нас нині не дуже густо?
Невеселе повідомлення на сайті новин: “Російська армія почала активно застосувати ракетні та авіаудари по Запорізькій області, зокрема по містах Гуляйполе та Оріхів…”. Тут-таки коментарі інших читачів: “Погана новина”. “Де наші “стінгери”!!!??”, “Де наша ППО!?”, “Нічого не зробиш – небо так і не закрите”… Мріяти нам нині про систему ППО “Залізний купол”, яка доволі надійно прикриває Ізраїль, як мовиться, нешкідливо, але такою ж мірою нереально – в тому числі й з огляду на те, що на території України поміститься приблизно 27 Ізраїлів, і таку дороговартісну розкіш нам ніхто не надасть. Уже добре освоєні нашими армійцями “Стінгери” і німецькі “Гепарди” обмежені малими і середніми висотами. І акції, що періодично проводяться в різних країнах з вимогами закрити небо над Україною, залишаються нашою значною мірою відчайдушною надією. А то по телевізору ми здебільшого чуємо про те, як наші військові збираються нещадно бити росіян, коли надійде достатня кількість сучасної зброї й техніки. Чи нададуть нам наші партнери, які щедрі на вияви солідарності та співчуття і дещо стриманіші, коли доходить до практичного боку справи, оту саму ложку і саме до обіду?
Добре, якби таки надали, а не прийшли, як отой лікар з англійської приказки, уже після смерті хворого…
Ігор Дуда
