Колишній тернопільський артист переспіває Вакарчука

30 березня в палаці “Україна” відбудеться великий концерт народного артиста України 62-річного Іво Бобула. Багато його пісень, які звучали у 1980-90-х, стали народними шлягерами: “Берег любові”, “Якщо любиш – кохай”, “На Україну повернусь”, “Місячне колесо”, “Небеса очей твоїх”, “Душі криниця” та інші. Співак готується виконати на головній сцені столиці не тільки їх, а й одну з пісень з репертуару “Океану Ельзи”.

Зараз ступор в музиці конкретний скрізь — не тільки в Україні, – вважає Іво Васильович. – Деякі нові групи я взагалі не розумію. Гіпнотичні одноманітні ритми — це музика ні для голови, ні для ніг. Моє покоління виховане на хороших світових стандартах. Був період, коли я працював у Чернівцях у ресторані “Чернівчанка”. Пам’ятаю: літо, два величезних вікна нашого ресторану виходять на вулицю Ольги Кобилянської. Під вікнами постійно натовп був. Люди сиділи і слухали концерти. У будинку навпроти жив лікар-стоматолог. Коли ми грали, він сідав з родиною на балконі, пив чай і слухав. Ми за день могли вивчити західний хіт, щоб уже ввечері співати його людям. Потім, коли працював у Чернівецькій філармонії, ми писали чудові пісні. При тому, що навіть якісних інструментів не мали. Співак приходив зі своїм мікрофоном. Пристойний мікрофон у той час сто доларів коштував: це 300 рублів. Те, що випускалося в Союзі, нікуди не годилося. Інструменти ми купували у югославів, в угорців, які мали змогу їздити за кордон. Вони і собі купували там інструменти, і нам привозили. Хоча КДБ за цим слідкувало дуже серйозно. Це переслідувалось. Та ти шо! Цього не можна було робити. Наша група “Жива вода” по інструментах у той час була найбільше напічкана.

• – То ви були першими кандидатами на лаву підсудних.

– Ловили хлопців. Пам’ятаю, остання наша гастроль мала бути у Харкові з московськими музикантами, в літньому театрі “Україна”. Москвичі приїхали у Харків першими. Приїхали ми, прийшли на майданчик, а він уже міліцією очеплений. Арештували всю апаратуру москвичів, хлопців відправили в Москву, а нас — у Чернівці. Нашу апаратуру не забрали, бо ми не встигли її розпечатати. Від КДБ постійні запитання до музикантів були: “Звідки у вас ці мікрофони? За які гроші ви купували?”

– Держава не була зацікавлена виробляти якісні свої?

– А що, владі було до апаратури? Гонка озброєнь була. Ракети були потрібні, а не музика. Ми, філармонічні хлопці, апаратуру самі робили. У нас звукорежисер Боря Мельниченко своїми руками клепав посилювачі звуку, динаміки. Потім уже, коли іноземні музиканти закінчували у нас гастролі, ми практично все у них забирали — всю апаратуру після гастролей скуповували. Динаміки, мікрофони, гітари — все йшло. Якщо з’являвся якийсь новий інструмент, всі приходили й дивилися на нього, як на якийсь космічний корабель.

– Чому ви пішли з філармонії?

– Левко Дутківський давав мені виконувати пісні, які розкрутили до мене Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. А я хотів свої, які підходили б до мого голосу. Ми конфліктували. А що я міг проти нього? Він був тоді заслуженим артистом.

 

– Це вже була інша каста.

– Звання заслуженого чи народного дуже змінювало людей. Вона почувалися начальниками. А ким був я? “Не ти, так інший, – казали. – У нас хіба немає незамінних?”

Я подзвонив у тернопільську філармонію директору, і мене взяли на роботу. Створив свою групу і почали їздити на гастролі. А тут путч, розвал Союзу. Все! І всі наші концерти накрилися. Потім я зустрівся зі співачкою Лілією Сандулесою. Хороший дует був. Голоси зливалися. Два роки працювали з нею в Америці. Хотів півроку, а лишився на два.

– Рівень життя затримав?

– Навіть не це. В Америці побачив іншу культуру, до якої нам — поле, і 20 років ще цим полем іти. Там якщо ти талант — тебе будуть розуміти в усіх відношеннях.

Я був на концертах знаменитих співаків, яких я тут не побачу. От де культура аудиторії, культура виконання. Починаєш думати: чому там є, а в твоїй країні немає? Чому ми сокирою тешемо машини, коли є уже станки, які все філігранно виробляють? Якби в той час, при Радянському Союзі, дали змогу нашим музикантам розвити музику, а не ставити її в рамки “любов, комсомол і весна”, багато музикантів були б тепер на іншому рівні. У нас на високому рівні був тільки джаз. А в естрадній музиці ні в Росії, ні в Україні таких, щоб вийшли за рамки і підкорили всю Америку, не було.

Мені там пропонували записати кілька пісень. У мене фонограми навіть є, мінусовки. Писався на студії в Манхеттені, де записувалася Мадонна. Пісня “Go, Brooklуn, go” була. “Дуже шкода, – казали, – що ти не в цій країні народився, бо голос є, а акцент не той”. В Україні б’єшся головою об стінку — і толку ніякого. Тут ніколи не визнають, що ти хороший співак, композитор, аранжувальник. Взагалі — що ти хороший. Ситуація не змінилася.

Шкодую, що ще перед Америкою не встиг видати платівку “Душі криниця” з Вадимом Крищенком і Андрієм Демиденком. Ми записали її і поїхали в Черкаси знімати кліп на пісню “Місячне колесо”. Раптом заходять два пацани: “Так, припиняйте це все, закриваємо, запечатуємо”. Виявилося, що путч почався. Так ця платівка і не вийшла.

– Як ви сприйняли ті події?

– Звичайно, хотілося іншого життя. Коли повернувся з Америки у 1994 році, побачив іншу Україну. Уже “кравчучок” і людей з набурмосеними лицями не бачив. Кучма ставив економіку на ноги. Магазини відкривалися, робота в людей з’явилася. Коли почалася акція “Україна без Кучми”, я казав: “Від добра добра не шукають. Грушки на вербі ніколи не ростимуть. Все можна ламати. А що потім побудуєте?” Ми завжди кричимо “Геть владу!”. Зараз теж кричать. А людина ж щось зробила хороше: в найскладніший момент підставила себе, щоб урятувати свою країну. Зараз що ми маємо з приходом одного, й другого, і третього президента після Кучми? Все гірше і гірше.

Жодна революція нічого хорошого не дала, я вважаю. Он Жовтнева революція всю духовність знищила і весь генофонд.

– 2000-ні роки якими були для вас?

– Дуже важкими. Особливо в мовному питанні. Я не можу зрозуміти, де я живу. Не можна ображати нацменшини. Приїжджаю в якесь місто: “Ви тут не співайте російською, – кажуть, – бо йде війна з Росією”. Ну це ж моя пісня. Чому не співати? Натомість на ФМ-радіо ми досі слухаємо тих російських артистів, які говорять, що в Україні їдять на Майдані немовлят. На фіга вони мені потрібні? А своїх, які російською заспівати хочуть, в ефір не пускаємо. Коли на радіо нарешті побачать, що я приніс якісний продукт? Російською мовою, румунською — не важливо. Мій продукт. Зроблений в Україні,

От не приїжджають до нас уже російські артисти на гастролі. Що, Україна померла від того, що їх немає? Мало у Росії артистів, які щось смислять. Там більшість — сидять біля Путіна і чешуть йому гланди через одне місце. Щодо наших артистів, які туди поїхали: вони дорослі люди. Не можу нікому вказувати, де він повинен бути. Це обирає серце. Як постелиш, так і поспиш.

 

– Після того як ТНМК заспівав про Вас пісню “Іво Бобул”, Ви стали кумиром молоді. Є навіть інтернет-спільнота, яка проголосила вас своїм талісманом. Як до цього ставитесь?

– У мене теж в молодості були кумири. То чому би самому не бути кумиром для молодих? Протриматися на сцені 30 років — не так уже й легко. ТНМК про мене співав — і хлопці не помилилися в мені. Всім допомагаю — це правда, пісню заспіваю — теж.

Коли я працював з ТНМК на одній сцені, побачив їхню публіку: молоді люди з такою енергією! Це було для мене відкриттям.

– Вам личить співати рок.

– Славі Вакарчуку я якось подзвонив. У нього хороші пісні, смислові. Одну хочу взяти в свій репертуар. Яку, не казатиму поки. Він спокійно погодився. Тільки я йому сказав, що перероблю цю пісню трохи по-своєму, внесу свої голосові барви. Заспіваю на своєму концерті 30 березня.

Люблю групи, в яких є музика. А ті, де набори слів і акордів, я ніколи не розумів. Плюс якщо в пісні ще й мат — все, це для мене не пісня.

– Ваш зовнішній стиль не змінюється роками.

– Не перефарбовувався, не стригся – нічого не робив, щоб привернути до себе увагу. Зачіски, штани, піджаки — це все фігня. Артисти високого польоту виходять на сцену в одному костюмчику і просто починають співати. І це вже шоу. Зал уже упав. Артист повинен дивувати людей – не голою задницею, а голосом, який дав тобі Бог.