У кожної людини виникають свої спогади й асоціації, коли йдеться про 26 квітня. У мене вони також свої.
Перегляньте також:
- За рік Тернопільські поліцейські відшукали 199 зниклих дітей
- Свічка пам’яті: Чому важливо вшановувати жертв Голодомору
На той час я була студенткою п’ятого курсу факультету журналістики КДУ імені Т.Г.Шевченка. Добігали дні останніх лекцій. Йшла активна підготовка до випускних екзаменів. А ще ж – написання і захист дипломної роботи. В голові думки про майбутнє працевлаштування. Квітень того року видався напрочуд спекотним і літнім як ніколи. Таким, що десятого квітня вже розпочалося масове садіння картоплі….
Як зараз, пам’ятаю, 27 квітня стояла на тролейбусній зупинці і зустріла знайомих хлопців з факультету кібернетики.
– Про вибух чула? Бабахнуло конкретно.
– Який вибух?
– Та ж на атомній, у Чорнобилі.
– Якби це була правда, то вже б у пресі з’явилось якесь повідомлення, – заперечила по своїй наївності.
Хлопці здивовано на мене зиркнули, і один з них сказав:
– Наше щастя, що ми вчора не ночували в гуртожитку: там була тотальна зачистка. Гребли особливо тих, хто військовозобов’язаний, на гасіння пожежі.
– А чому ніхто ще й досі нічого не знає? – ніяк не погоджувалась зі знайомими.
– Та тому, що серед людей почнеться паніка. А це ще гірше самої атомної!
– Насправді зараз треба сидіти в приміщенні і ніде не рипатись…
Київ продовжував жити своїм звичним буденним життям, навіть не підозрюючи про жахливі події. Від столиці до Прип’яті навпростець було приблизно дев’яносто кілометрів.
ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ВИПУСК: БУЗОК НЕ НЮХАТИ, ПОЛУНИЦЬ НЕ КУПУВАТИ
Наша кімната, а це четверо дівчат, активно готувалися до екзаменів. І не де-небудь, а в Голосіївському парку. Ми одночасно засмагали і вчили білети…
Першотравень студенти зустрічали по-різному: хто в столиці, хто поїхав додому. Другого травня багато пішло на Хрещатик. Там стартував велопробіг світу. Як таке пропустити!
І лише після цього відбулось звернення Генерального секретаря ЦК КПРС Михаїла Горбачова до народу, в якому він поставив всіх перед фактом того, що сталось ще 26-го квітня. І тут й справді, таке почалось! Паніка охопила практично всі верстви населення. На нашому факультеті й поготів. Нарешті всім було конкретно вказано: сидіти по кімнатах і на вулицю без потреби не виходити. Тільки в магазин за хлібом. Молочні продукти ні в якому випадку не купляти. Якщо йти в магазин, то обов’язково з покритою головою. Зранку й увечері приймати душ, мити голову. Двічі на день у кімнатах робити вологе прибирання. Вікна щільно зашторювати, а про їхнє відкривання не може бути й мови…
Перші два дні ми й справді намагались дотримуватись цих вимог. Але тільки перших два дні. До магазину ходили по черзі. Не було можливості додзвонитись додому, оскільки в ті дні телефонні станції, не витримуючи таких шалених навантажень, автоматично відключались самі. Поїхати додому й відвезти зимовий (та й не тільки) одяг, інші речі, яких трохи назбиралось за п’ять років, було нереальним. У касах на будь-який напрямок білетів практично не вистачало. Головне, що люди масово виїздили (в поїздах зривали стоп-крани), а білетів купити все одно не можна було. Пошта в свою чергу відмовлялась приймати посилки з одягом.
А тут ще й комсорг нашого курсу, мов навіжений, бігав з кімнати в кімнату й переляканим голосом просив всіх здавати дипломні роботи стільки аркушів паперу, скільки хто вже написав.. А ще він по великому секрету сказав, що кожну область України виселятимуть в різні кінці Союзу. І що нібито він сам на власні очі бачив уже сформовані списки. Так, Чернігівську, Черкаську (моя рідна) та Чернівецьку області мали переселяти аж за Свердловськ…
Можна собі тільки уявити, який відчай всіх охопив: від розпачу хотілось вити, не те, що готуватись до захисту дипломної. Десь через тиждень часу потужна хвиля паніки почала повільно спадати. Всі вже почали звикатись із несподіваним і новим статусом чорнобильської столиці. Але нам, юним, повірте, це давалось нелегко. Місто буквально вимерло. Вся дітлашня була вивезена із столиці. Всі, хто мали таку можливість, так само, дременули хто куди. Обезлюдніли біля житлових будинків дитячі майданчики: тільки гойдалки самотньо поскрипували від весняного вітерця, час від часу нагадуючи про своє справжнє призначення.
Я ніколи не забуду, як ми вдвох із подругою Тетяною (екс-редактор українсько-канадського журналу «Родина») сіли в тролейбус… і поїхали до Дніпра (фотографуватись на спомин), туди, де росли унікальні бузкові плантації. Священна пора для Києва, коли цвіте бузок і славнозвісні каштани! На той ранковий маршрут до нас так ніхто і не підсів. Тільки водій тролейбуса час від часу дивно на нас поглядав, а ми, в свою чергу,на нього. Попри те бузкові алеї видавали такі аромати, що годі було! (Перед цим всіх студентів попередили: бузок не нюхати, ранніх полуниць не купувати). Однак, і нюхали, і купували… Молодість на заборони не дуже реагує.
Дипломи захистили всі. Наш (світлої пам’яті) декан Москаленко Анатолій Захарович, який доводився сватом тодішньому ідеологу країни Леоніду Кравчуку, напевно, володів на той час іншою інформацією, аніж ми, прості смертні. По батьківському всіляко опікувався нами, застерігав прислухатися до вищезгаданих порад із серйозністю… Донині наш випуск так і називають чорнобильським.
ПРИП’ЯТЬ: МІСТО, ДЕ НІХТО НІКОЛИ НЕ ВМИРАВ
Але пригадується інший момент, не менш важливий. Після першого курсу на нашому факультеті організовувалися виїзди у будівельні загони. Хто із студентів не хотів підзаробити трохи грошей! Хлопці їхали в Тюмень (на то час цей маршрут користувався неабиякою популярністю), а бажаючі дівчата… в Чорнобиль, вірніше, в Прип’ять. Несподівано на кафедрі розгорілася суперечка. Багато викладачів було проти того, щоб майбутні матері їхали працювати на місяць у безпосередній близькості біля атомного реактора. Але все так і залишилося на рівні словесної баталії…
Наш будзагін «Атомщик» розташувався біля Прип’яті, в сосновому лісі, жили в наметах. Харчувалися у міській робітничій їдальні. Працювали на даху майбутнього дитячого садка із гарячим асфальтом: у робах і в кирзових чоботях. Зверху плюс 35 за Цельсієм, а під руками гарячий асфальт, який ми катками утрамбовували. Романтика! Увечері серед повітря, настояного на соснах, трохи відходили, але дуже докучали комарі. Розводили багаття, щоб рятуватись від них димом. Довкола росло багато грибів. Всі вони були великі й апетитні (це зараз я знаю, чому вони росли там такі великі – авт.). Хтось з наших кинув тоді ідею: давайте варити з них грибну юшку! Сказано – зроблено. Оскільки грибів довкола була сила-силенна, то ми створили чергування. Хтось збирав, хтось варив. І так до кінця заїзду. Щоправда, дивувалися з іншого, у багатьох кровоточили десна…
Прип’ять. Це було дуже дивне містечко. Там не було стареньких людей. Йому було на той момент, здається, тільки десять років. Через те, не було кому помирати. Та й цвинтаря як такого не було, декілька могил. Там лежали ті, хто загинув під час виконання службових обов’язків на робочому місці. Принаймні, так нам розповідали місцеві. Дивно, але вдень ми ніколи не бачили там чоловіків. Всі вони працювали на атомній. Містом прогулювалися лише молоді мами з немовлятами. Балкони житлових будинків були щедро «заквітчані» пелюшками й дитячим одягом. Невеличке містечко, яке можна було за півдня обійти вздовж і впоперек. Ми заходили в прип’ятські магазини і не могли надивуватись: полиці вгинались від дефіцитних продуктів. Чого там лише не було! Хіба що пташиного молока. Книжковий магазин був завалений дефіцитними книгами, яких навіть у Києві неможливо було на той час купити. І скрізь – жодної людини, жодної черги…
Через десять років потому депутат і письменник Володимир Яворівський оприлюднить вражаючі факти про те, що у 1982 році на Чорнобильській атомній станції вже стався вибух, який за певними параметрами був набагато небезпечніший і складніший за той, який був у 86-му. Просто його встигли дуже швидко й вміло ліквідувати, без зайвого галасу.
А тим часом важко повірити в те, що місто Прип’ять, в якому ніхто й ніколи не вмирав, за лічені години перетворилось у мертву зону, де вже ніхто й ніколи не народиться.
