Кава під тернопільським небом
- Опубліковано: Олена Лайко
- —
- 1 Лютого, 2026 о 23:29
…Вчора заїхали ввечері до мами. І коли вже збиралися додому, я вибігла виносити сміття. Контейнер в нашому старому дворі вже купу років стоїть в одному й тому самому місці – за трансформаторною будкою, трохи вище першого під’їзду. Вертаюсь вниз до нашого, третього, підіймаю голову на вікна будинку, і в голові миттєво робиться висновок: «О, у Ігоря світиться, а в Лариси темно, значить нема їх удома». Ця думка була настільки автоматичною, що заглушила усі тверезі доводи раціонального глузду, що ні Ігор, ні Лариса уже давно-давно не живуть у тих своїх квартирах на третьому та на другому поверхах. Більше того, вони давно-давно живуть вже у зовсім інших країнах. Я зупинилася, подивилися на вікна нашого будинку і раптом усвідомила, що я зі старих наших, колишніх друзів-сусідів, зараз залишилась одна. І навіть не в контексті – одна серед мешканців такий «старожил», а одна із усієї великої дружної дворової компанії нашого дитинства залишилась в Україні… Колись раніше я написала маленьке оповідання, в чомусь саме моїм друзям дитинства присвячене. І сама зараз прийшло усвідомлення, що у ньому художнього вимислу практично немає. Що це – суцільна реальність, яку доведеться тепер остаточно усвідомити і прийняти. І мені дуже захотілося зараз його ще раз прочитати разом…
Кава під тернопільським небом
Вони сиділи за столиком під вікном у симпатичній кав’ярні, що розміщувалась на найвищому поверсі одного з тих будинків, які з’явились у Центрі на місці давніх, ще з позаминулого століття, доводячи своєю присутністю, що нове може з легкістю замінити старе, про яке вже ніхто й не згадає. Хоча іронія тут, напевно, недоречна, адже Володя сам попросив Терезу відвести його на каву кудись туди, де було б видно небо. А тут і справді високе тернопільське небо, яким воно буває в перші погожі дні осені, відкривалося в повній красі.
Перегляньте також:
- У Тернополі на маршрути вийшли перші нові автобуси MAN
- ПДВ для ФОПів: швидкий спосіб «наповнити бюджет» чи крок назад для економіки?
— Ти думаєш про те ж саме, що і я? — доторкнулась до його руки Тереза.
Володя глянув на свою співрозмовницю і посміхнувся. Скільки ж років вони не бачилися?! Як давно відверто говорили про життя? Його сім’я виїхала з Тернополя в середині дев’яностих, хоча й до того вони з Терезою стали спілкуватися вже не так часто, як у дитинстві. Незважаючи на те, що жили в одному під’їзді, навчання в різних інститутах таки далося взнаки: нові друзі, хлопці-дівчата, подружки-кавалери. А тоді, як грім з ясного неба, раптове рішення Володиних батьків: «Їдемо». Так і поїхали — спочатку до Казахстану, куди під час війни вивезли їхні німецькі родини і де його тато з мамою, власне, й жили, познайомились, одружились. А тоді за направленням після закінчення вузу потрапили до Тернополя, де й народився Володя… Повернувшись до Казахстану і зрозумівши, що тут уже все не те, як було колись, у їхньому дитинстві та юності, батьки знову вирішили їхати. Цього разу вже зовсім в інший бік — до Німеччини… Хоча тернопільську квартиру вони не продали. І це помешкання для їхньої сім’ї завжди залишалося, наче рідна гавань для моряка, — дім, куди в будь-який момент можна було повернутися. І всі ці роки батько час від часу навідувався до Тернополя, знаходячи безкінечні приводи на зразок займатися ремонтами, квартирантами та іншими побутовими справами. Хоча мама і Володя прекрасно розуміли, яка ностальгія його сюди тягне. Однак, коли ці поїздки стали для тата заважкими, — вік усе-таки, — прийняли рішення нарешті «обрубати кінці» та продати стару квартиру. Делегували для цього Володю…
— Так, я згадую зараз ті серпневі дні наприкінці канікул, — відгукнувся він, — коли вся наша будинкова компанія збиралася докупи після відпусток, таборів відпочинку, поїздок до бабусь на села. І попереду було ще трошки літа та безліч нових вражень, розповідей, приколів, не розказаних одне одному історій, анекдотів, навіть особистих секретів.
— А якими смачними були ті зелені горіхи, що ми оббивали саме біля нашого дому з двох крислатих дерев під вікнами! — продовжила його спогади Тереза. — Тьотя Дозя з першого поверху тисячу разів поривалася їх зрубати, мовляв, у неї через них темно в квартирі, але потім поступалася вмовлянням інших, шкодувала. Правда, нещодавно їх усе-таки зрізали нові сусіди.
— Шкода, — спохмурнів Володя, — хоча, можливо, як для дерев, вони вже й справді стали старими.
— Напевно, ці горіхи були набагато старшими навіть за наш дім, бо мені здається, що вони росли там завжди, — замислилася його співрозмовниця. — А може, вони здавалися нам такими смачними через традицію лущити їх на даху?
— Важко сказати. А це було й справді прикольно — сидіти там, під небом, дивитися з висоти на наш зелений мікрорайон з приватними будиночками довкола, садками, квітниками та іншим принадами особнячків практично у центрі міста.
— І кілька наших п’ятиповерхівок, наче більмо на оці, на всю округу, — засміялась Тереза.
Володя теж посміхнувся. І справді, очевидно, усе було саме так, як сказала його колишня сусідка і давня товаришка дитинства: ці «поверхи» спочатку виглядали дещо дико поміж оази одноповерхових особнячків, але потім до такого краєвиду якось звикли. Тим більше, що майже всі мешканці нових будинків, які один за одним кілька років поспіль будувалися у цьому райончику, працювали на залізниці. Тому практично всі одне одного знали, і відчуття близького сусідства між ними було завжди. Щоправда, кількість дитячих нальотів на сусідські яблуні та сливи в маленьких довколишніх садочках, у зв’язку зі збільшенням кількості молодшого покоління залізничників, зростала в геометричній прогресії. Однак горіхи, що росли в них під вікнами, вважалися «приватною власністю» дітей їхнього будинку — ніхто із сусідів і не спокушався.
— А ти пам’ятаєш, що казав твій батько про наші чорні пальці, вимащені горіховим соком, після наших посиденьок на даху? — запитав раптом у Терези Володя.
— Як таке можна забути! У нього було безліч суворих зауважень — і для всіх нас загалом, на зразок «Вас до школи з такими руками не пустять», і конкретно мені призначених, скажімо: «Мені соромно перед твоєю вчителькою музики!». І вже зовсім не важливим вважалося те, що в Лариски — доньки моєї вчительки музики, яка жила у першому під’їзді, руки були чорнішими за мої.
— А де Лариска зараз? — перебив Володя.
— В Ізраїлі живе. І вона, і її брат Генка, і тітка Тамара — їхня мама. З першого під’їзду з нашої компанії в Україні практично вже нікого не залишилося: Ігор із Сонею з третього поверху, — як і ви, — у Німеччині, Сашко з п’ятого — в Іспанії.
— А з нашого під’їзду?
— Теж по світу порозліталися: Таня вже давно в Португалії, Наталя – теж десь за кордоном. Багато хто просто одружився і переїхав. Навіть я тепер живу в бабусиній квартирі в Центрі й у батьків буваю нечасто.
Раптом Володя зрозумів, що не хоче чути продовження цих історій. Відчуття самотності налетіло на нього якось раптово, і він нічого не міг з ним зробити. Живучи в Німеччині, завжди сприймав Тернопіль як вічну, нічим не знищенну константу, де все залишається так, як колись. Але, насправді, усе змінилося. Точніше, те, що було раніше, — незнищенне і стабільне, існує лише в його пам’яті, а життя і час вносять свої корективи.
Тереза, напевно, відчула Володин настрій, тому замовкла і, попиваючи каву, дивилась на дахи будинків Центру.
— А он мій дім, — раптом сказала вона. — Бачиш, із зеленим дахом? Я жила там від народження, і, коли батькам дали нову квартиру, ми переїхали. Хоча бабуся з дідусем і далі тут мешкали. Однак з шести років я вважала, що мій дім там, де й твій, — у тому затишному приватному секторі з п’ятьма п’ятиповерхівками. А зараз чаші терезів переважились в інший бік, і все змінилося. Хоча, напевно, таке ж відбулося і в кожного з нас. Я банально змінила мікрорайон, а хтось — місто чи країну. Очевидно, усе тому, що нам випало жити у час змін, а цього навіть давні мудреці боялися.
Тереза глянула на чоловіка, який сидів напроти неї. Стрункий, підтягнутий, але вже сивий на скронях, хоча сорок із хвостиком, що йому «нацокало», ніхто й не дав би…
— Вовко, скажи, а ти щасливий? — раптом запитала Тереза.
Обличчя старого друга набуло здивованого вигляду, мовляв, це не тема твору «Що таке щастя?». Але він, очевидно, прийняв рішення погодитися на її безцеремонність у таких особистих питаннях, тим більше, що після стількох років розлуки, тому продовжив розмову.
— Щасливий? — перепитав повільно Володя і раптом зрозумів, що відчуття радості та п’янкої піднесеності, яке запанувало в його душі після зустрічі з Терезою, стрімко почало повертатися до нього.
— Напевно, більше так, ніж ні, — задумливо став говорити він. — Я маю гарну роботу, двох синів — як на мене, здається, вони виростуть надійними людьми. Батьки ще живі, й поруч зі мною, — мешкають зовсім неподалік, і кордони нікого з нас не розділяють, як у багатьох моїх друзів. І з дружиною мені пощастило, — у будь-якому випадку, коханку заводити поки що не хочеться, — швидко продовжив Володя, помітивши таку знайому іронічну посмішку Терези, якою вона відреагувала на його слова. — Направду! І навіть не в коханках справа. Просто вона, моя дружина, якась… — він на секунду задумався, — «своя», хоч і не тернопільська, — знову випередив Володя чергове запитання з боку співрозмовниці. — Як думаєш, це щастя?
Жінка, посміхаючись, уже без усілякої іронії, дивилася на нього і проводила паралелі з власним життям. Усе так, він правий. У кожного свої критерії щастя, але, напевно, ті, що назвав Володя, — одні з найважливіших: зустріти «свою» людину в житті, бути з тим, кого любиш, жити там, де тобі добре.
— Єдине, чого мені не вистачає, — це Тернополя, — зізнався він раптом. — Це місто сниться мені ночами. Хоча зараз воно стало зовсім іншим. Але відчуття, що мій дім — тут, усе одно залишається.
Тереза накрила долонею руку свого старого друга і легенько стиснула на знак згоди та розуміння.
— Знаєш, в мене є дещо для тебе, — раптом сказала вона, відкрила сумочку, щось дістала з неї, а тоді перевернула його долоню і поклала в неї… горішок. — Цей горішок з нашої старої дачі. Мій батько виростив його з котрогось із тих, що ми колись збивали в дитинстві, а я в кишені принесла додому.
Володя міцно стиснув пальці, відчуваючи горіхове тепло і кожну рисочку гладкої шкарлупки, й не знав, що сказати. Чи то сльози навернулись на очі, чи просто якось защеміло в серці, але слів раптом забракло. Хоча дуже кортіло зізнатися, що так спокійно і надійно він давно себе не почував.
— Звичайно, хотілося, щоб ти колись ще приїхав до Тернополя, але в це важко повірити. Хіба ти зібрався б якось поводити синів «місцями бойової слави» твоєї юності.
Володя, погоджуючись, кивнув головою… Обом потрібно було вже йти, розбігатися, прощатися, але так не хотілося цього робити. Бо кожен розумів, що поки вони разом, то можна відчувати себе тими дітьми на даху, з повними жменями горіхів, нерозказаних історій і цілим життям попереду.
Тереза відважилась першою.
— Пробач, але я мушу бігти, — заговорила вона, безмежно жалкуючи, що змушена промовляти ці слова. — Може, ще вдасться зустрітися, поки ти не продав квартиру?
Володя стенув плечима.
— Вже продав. Залишилися тільки формальності. Я їду через два дні. Але ж у нашому сучасному світі, коли довкола засилля Інтернету, мобільних телефонів і соцмереж, спілкуватися можна хоч із цілим світом, що там кордони — Україна, Німеччина.
— Ти правий. Але…
Тереза не договорила. Просто підхопилася з крісла, поцілувала його в щоку і рвучко вибігла з приміщення, озирнувшись біля дверей і махнувши рукою на прощання.
А Володя ще залишився сидіти біля вікна за кавою, дивлячись на дахи старих будинків у Центрі, високе осіннє небо перших днів вересня і стискаючи в долоні маленький тернопільський горішок.
Коментарі
