За його словами, ця тема є складною для обох держав. Історик розповів, коли вона стала заполітизованою, чому опинилася осторонь всебічного вивчення й аналізу і що ж сталося тоді в селі Пужники.
Далі пряма мова Сергія Волянюка:
Чортківський район — це є той регіон, який входить в сферу мого зацікавлення і основного дослідження. Я захистив дисертацію, власне, по темі визвольного руху. Зокрема, по діяльності Української повстанської армії, де торкаюся питань польсько-української війни, яка тривала і на теренах Тернопільської області.
Це є наша пам’ять, пам’ять двох народів і їй потрібно віддати належне.
Також я замаюся просвітницькою роботою: хто воював, з ким воювали, як воювали, чому так воювали? Тому що дуже багато маніпуляцій, спекулювань, як з польського боку, так і з нашого. Особливо наша “п’ята колона” сприяє, не замислюючись над своїми діями. Але я виступаю за правду, за об’єктивність. Ці теми треба проговорювати з суспільством. І, в першу чергу, ці питання треба залишити для істориків, а не для публічного використання, зокрема, і політиками перед виборами. Тому що це є наша пам’ять, пам’ять двох народів і їй потрібно віддати належне.
У першу чергу хочу сказати, що це потребує вивчення. Ці події довший час знаходилися на окраїнах, на маргінесі досліджень. Ну і от, власне, нещодавно нашу область зачепило питання протистояння в Пужниках.
Історичне тло
Тут було протистояння фактично військових частин.
Коли ми говоримо про населений пункт Пужники і про ті історичні події, які там відбулися у 1945 році й до того, й після того, люди в першу чергу повинні знати і розуміти, що в першій половині XX століття наші території по річці Збруч входили до складу відновленої Речі Посполитої. Відповідно, тут домінувала польська мова, польська влада, все українське обмежувалося.
Із початком Другої світової війни Польщі не стало і обидва народи стали по факту бездержавними. Відповідно, польське населення сприяло і допомагало своєму визвольному руху, який ставив основне завдання — відновити польську державність у межах довоєнного періоду з територіями західної України по річку Збруч. Натомість українське населення, перебуваючи в польській окупації, боролося за створення своєї самостійної держави на всіх етнографічних територіях. І це стало основною причиною до взаємного поборення між польським визвольним рухом і українським визвольним рухом.
Події в Пужниках потребують розгляду в контексті всього польсько-українського протистояння. Адже спроби примирення, спроби спільних дій відбувалися, однак до них дійшло лише вже після закінчення Другої світової війни в європейському театрі бойових дій. І, власне, тоді знайшли якісь спільні дотики до спільного знаменника, щоб проводити взаємні дії проти більшовицького, проти Радянського Союзу. От як грубешівська операція. Хоча і в нас на локальному рівні, на Тернопільщині, біля монастирів Бучача діяли польські загони вже спільно із загонами УПА проти Радянського Союзу.
Власне, через те, що тут було протистояння фактично військових частин, ми не можемо говорити, що це селяни з одного села прийшли в інше село з метою грабунку чи інших речей. Відбувалася збройна боротьба між представниками двох визвольних рухів. З однієї сторони поляки демонстрували свою присутність на цих теренах, і всіма силами намагалися тут утвердитися і показати свою присутність, щоб після війни мати козир в руках на майбутніх перемовинах про відновлення кордонів Польщі.
З іншого боку, українці в лавах збройних загонів Української повстанської армії сформували свої загони, щоб боротися за самостійну українську державу. Якщо ми говоримо конкретно про випадок Пужників, потрібно розуміти, що підпілля польське в збройні загони було швидше сформоване, ніж підрозділи Української повстанської армії на теренах цілої Чортківщини.
Ми можемо говорити, що вже влітку 1943 року підрозділи польського підпілля магазинували, збирали зброю, мали свій збройний загін, мали свій вишкільний табір. Поляки тут були менше представлені в кількості населення. Відповідно, вони трималися купками і кожне їхнє село, фактично, перетворювалося на своєрідну твердиню. І в 1943 році з тих документів, які вдалося віднайти, архівних кримінальних справ, зокрема, і документів польського підпілля, українського підпілля, ми можемо чітко говорити, що з літа поляки вели антиукраїнську діяльність на цих теренах.
Натомість, ще цікавий факт, в польських джерелах всі антинімецькі акції представлені, як боротьба з бандами українців. Чому так? Можливо, відповідь дадуть на ці питання документи німецькі. Адже німецька політика не відрізнялася від радянської політики, — “поділяй і владарюй”. Тобто, щоб виконувати каральні операції, залучали допоміжну поліцію, сформовану з місцевого населення. Треба чітко розуміти, що це є підрозділи колабораціоністів.
Пужники і радянська влада
У селі Пужники знаходилася станиця.
Роль радянської влади в Пужниках досить велика і треба її розділити на кілька аспектів. Перший аспект — утвердження радянської влади. В контексті Пужників, чим воно цікаве? У березні-квітні 1944 року, коли проходив фронт, це село, зокрема Монастирищина, Коропець та Бучач стали епіцентром бойових дій. Як мінімум тричі в 1944 році через ці терени проходив німецько-радянський фронт.
Ці ліси всіяні могилами радянських солдат в першу чергу, тому що в березні прорив був радянський на Тернопіль. У квітні прорив німецьких військ з Кам’янця-Подільського. Потім в липні 1944 року знову ж таки повернення совєтів, Червоної армії. Антиукраїнська спрямованість польського підпілля призвела до того, що основне завдання, — боротися проти нацистських окупантів і демонструвати свою присутність перед радянськими частинами відійшло на інший план. Із липня 1944 року тут починає утверджуватися радянська влада. Вона боролася проти бандерівців, проти загонів УПА, проти загонів ОУН. І поляки виступили ситуативним союзником радянської влади.
Тобто колишні підрозділи Армії Крайової, зокрема і в Пужниках, вступали в підрозділи “стрибків”, винищувальних батальйонів. Це загальне, широке поняття, але потрібно проводити дослідження і чітко вирізняти винищувальні батальйони при райвійськкоматах, при НКВС, групи самоохорони, станиці, міліцію. Радянська влада руками тих же самих поляків боролася з українцями.
Давали бронь від служби у Червоній армії.
Така ситуація не була винятком тільки біля Пужників. Це ми спостерігаємо і на Бережанщині, й на інших теренах Галичини. Тим не менше, події довкола Пужників обростають великим міфом, що це безборонні люди. Насправді ні. Підрозділи НКВС активно використовували винищувальні батальйони для боротьби з визвольним рухом.
І з документів, зі свідчень ми можемо чітко прослідкуватити, що долю Пужників, зокрема їхньої станиці, “істрєбительного” батальйону, вирішили події осені 1944 року, коли польські винищувальні батальйони були об’єднані в невелику групу, яка активно діяла проти українського підпілля. І з того часу було прийнято очевидне рішення місцевим командуванням УПА про проведення операції щодо польсько-більшовицького центру.
Ще цікавий факт, багато хлопців з цього села, з інших польських сіл вступали в ці винищувальні батальйони, тому що давали бронь від служби у Червоній армії і від участі у війську польському. І багато польської молоді пішло служити в ці винищувальні батальйони, щоб бути біля дому. А радянська влада використовувала їх для боротьби з визвольним рухом ОУН і УПА.
Отож в селі Пужники знаходилася станиця. Що вона собою являла? Це колишній підрозділ Армії Крайової, який називався “самооборона”. Він існував 1943 року. Є свідчення коменданта “самооборони” цього села. Ніхто не питав, звідки в них зброя. Є свідчення керівника НКВС Коропецького району, де він чітко говорить, що без зброї поляків він би просто не приймав на службу.
Наскок на Пужники
І, власне, якщо ми торкаємося вже суто бою в селі, цієї військової операції, яка в документах УПА названа наскоком, потрібно розуміти, що проводилася вона не проти села, а проти “стрибків”. Польські історики оперують, що після нападів більше 600 людей вижило. Якщо станом на 1943 рік там було близько 1100 людей, то 600 залишилося. Тобто не ставилося завдання знищити поляків. Ставилося завдання знищити центр станиці, польсько-більшовицький центр агресії.
Була проведена військова операція відділами УПА, сотнею “Сірі вовки” і сотнею “Чорноморці” під командуванням Петра Хамчука, псевдо “Бистрий”. Треба чітко розуміти, що знищувалися в першу чергу ті, хто чинив опір. Тобто люди зі зброєю. Село мало свою систему оборони. Були, так звані, караульні приміщення, де вели чергування. І ціле село було розділено на сім секторів. У цьому селі були представники НКВС, їхня оперативна група з району Коропець. Як наслідок, відбувся короткий наскок. Він не тривав цілий день чи цілу ніч. Був захід і вихід.
Список полеглих у Пужниках
24 квітня у Пужниках розпочали ексгумацію тіл місцевих жителів, які загинули в 1945 році. Я працював зі списками людей, яких поляки вважають безвісти зниклими або вбитими.
У цьому списку полеглих ми бачимо й інші села, в цьому списку є ті, що служили у винищувальних батальйонах, в цьому списку є цивільні. Чому цивільні? Зараз Україна має яскравий приклад російсько-української війни. Цивільне населення найбільше страждає під час воєнних дій. Враховуючи, що відбувалося протистояння і в селі йшов бій, не можна виключати можливості, що загинули цивільні. Але знову ж таки підкреслюю, не ставилося за мету знищити цивільне населення. Так, це війна, було протистояння.
Але що цікаво, в радянських документах, чим більше часу минало від тих подій, число полеглих чомусь збільшувалося, а згадки про участь в обороні цього села оперативної групи НКВС зникали. Чому видалялися ці згадки про оперативну групу? Ми можемо лише здогадуватися. Так само записувалося, що будівлі погоріли. Однак питання, чи не враховувалися до тих спалених будівель, знищені будівлі 1943 року чи під час переходу німецько-радянського фронту? Після цього бою тіла були поховані, був поставлений хрест. Справа в тому, що село втратило статус села в 1949 році ще. Так, радянська влада не толерувала тоді повернення до цих подій. Я вважаю, що той хрест треба було відновити.
Нам вдалося знайти чоловіка зі списку, якого шукали. Сказали, що він ще перед наскоком десь вийшов з села чи виїхав, чи переселився. Інший учасник, представник винищувального батальйону при райвійськкоматі. В його будинку знаходилося це караульне приміщення, його сім’я брала участь в Армії Крайовій. Зокрема, дочка була в санітарному відділі. Він під час цього бою загинув, його дружина була поранена.
Треба усвідомлювати і чітко розрізняти події.
Тому при подальшому дослідженні треба чітко зробити акценти, хто служив при Коропецькому НКВС, при військкоматі, хто входив в склад цієї самооборони. Бо, наприклад, в Пужниках діяла жіноча сітка Армії Крайової і вони спільно з чоловіками брали участь в чергуванні. Тобто, по факту, були військовослужбовцями польського підпілля. Чи входили вони в станицю НКВС? Не знаю, це треба досліджувати. А далі треба зробити чіткий розподіл тих, хто потрапив на фронт, тобто був мобілізований, яка їхня подальша доля, списки виселених з села, щоб це з’ясовувати більш детально. Треба вести дослідження без популізму, без політичних гасел.
Принаймні, не поширювати на Тернопільщині міф про Волинську різню. Де Галичина, де Тернопільське Поділля, а де Волинь. Це є різні речі. Це треба усвідомлювати і чітко розрізняти події. Руку Росії не можна відкидати в цьому питанні. Перш ніж робити якісь заяви, потрібно вивчати матеріали, досліджувати тематику. Проблеми були з обидвох боків — і з української, і з польської сторони. Треба шукати точки дотику. Але зараз ці точки дотику хочуть порушити і, фактично, знову ж таки протиставити між собою два народи. Історію треба вивчати, не вдаючись до маніпуляцій.
Нагадаємо, в селі Пужники завершується польовий етап дослідження українсько-польської експедиції з ексгумації.