Історія Віталія Войцехівського, який провів у полоні два роки і два дні
23 липня 2025 року — день, який родина Войцехівських запам’ятає на все життя. Саме цього дня додому повернувся Віталій Войцехівський — мешканець села Сапанів, що на Кременеччині, який провів у російському полоні два роки і два дні.
Про це розповідають “Новини Тернопільщини” із посиланням на “20 хвилин“.
Його історія — це розповідь про мужність, стійкість, неймовірну силу любові до рідних і про те, як віра тримає людину на плаву навіть у найстрашніші моменти життя.
«Я вже в Україні…»
24 липня, на День ангела Ольги, його дружина Ольга Войцехівська отримала дзвінок. Голос на тому кінці сказав: «Василівна, я вже вдома, я в Україні». Це були перші слова Віталія після довгого мовчання. Вона не стримала сліз. Плакали всі — і родина, і маленька онучка, яка цілувала екран телефона з дідусем, якого бачила вперше.
Два роки невідомості
У липні 2023 року Віталій востаннє зателефонував рідним. Повідомив, що йде «на нуль». У той самий день дізнався, що став дідусем. Хотів приїхати на хрестини онучки, але зв’язок обірвався. Після кількох тижнів тиші родина дізналася з ворожих пабліків, що Віталій потрапив у полон. Його впізнали на фото з пораненою ногою.
Цілий рік сім’я нічого не знала про його долю. Дружина оббивала пороги державних інституцій, об’єдналася з іншими жінками, чиї рідні також зникли. Вони писали звернення, підтримували одна одну, шукали бодай якусь інформацію.+
«Молилася лише, щоб в нього все було добре і вийшов живим із того пекла. А мені треба було дочекатися і витримати», — каже пані Ольга.
«Було пекло. Але я вижив»
Після повернення Віталій зізнався: пережив справжнє пекло. Його п’ять разів перевозили, знущалися, морозили взимку і морили спекою влітку. Поранену ногу не лікували, досі в кістці залишився уламок. Але, попри все, він вистояв.
«Було пекло, але я вижив, бо мав заради кого жити», — сказав чоловік дружині.
«З Божою поміччю — дочекалися»
Його мама, пані Ніна, весь цей час молилася, щоб син повернувся живим.
«Плакала, коли чекала, і зараз плачу. Але це вже сльози радості. Дочекалися», — каже вона.
Після пережитого полону Віталій мріє якомога швидше обійняти рідних, побачити дітей і вперше взяти на руки дворічну онучку, яку досі бачив лише на екрані телефона.
«Вірити — найголовніше»
Рідні Віталія вірять, що всі полонені повернуться додому. І що в Україні нарешті запанує мир.