Історія командира гармати тернопільської артбригади Ярого, який воює вже 9 років

Для 28-річного головного сержанта та командира гармати із псевдо “Ярий” війна з російськими окупантами триває вже дев’ять років. Свій перший контракт із ЗСУ військовослужбовець підписав у 2017 році. За цей тривалий час він пройшов складний бойовий шлях від звичайного номера обслуги до досвідченого і авторитетного командира розрахунку.

За словами військового, за майже десятиліття характер бойових дій докорінно змінився. Війна перетворилася з відносно спокійних позиційних протистоянь на масштабну та виснажливу технологічну гонку. Попри пережите тяжке поранення у 2024 році та втрату близьких побратимів, головний сержант продовжує тримати стрій, пише журналістка Оксана Чмиленко, 20 хвилин.

Географія бойового шляху артилериста охоплює найгарячіші точки сучасної війни:

2017 рік — участь у бойових операціях у зоні проведення АТО/ООС на Донбасі;

2022 рік — оборона Чернігівської області та вихід з напівоточення на “Золотому пляжі”;

2022-2023 роки — виконання бойових завдань на Сумщині та запеклі оборонні бої за Бахмут;

2024 рік — участь у складній та динамічній наступальній операції ЗСУ на Курщині.

“Я людина, яка, крім війни і армії, фактично нічого не бачила”, — каже Ярий. — “Але ми навчилися працювати ефективно. Якщо у 2017-му воювали за старими підручниками, то зараз це суцільна технологічна гонка: дрони, цифрові мапи, система “Кропива”, яка миттєво вираховує цілі та дистанції. Ми навчилися закопуватися, маскувати позиції і бути непомітними, бо дрони бачать усе.”

Свої перші кроки в артилерії боєць робив біля Сєвєродонецька на гарматі, яку розрахунок лагідно називав “Кукушка”. У той період діяли суворі обмеження ОБСЄ, які забороняли вогонь калібрами понад 100 мм, хоча українські артилеристи працювали на 152-міліметрових системах. Ворог тоді діяв значно менш інтенсивно, а снаряди прилітали рідко. Повномасштабне вторгнення 2022 року повністю зняло ці обмеження, принісши щоденні обстріли з “Градів”, касетні боєприпаси та керовані авіабомби.

“Технічно ми пішли далеко вперед. Можливість бачити результат влучання на власні очі піднімає мотивацію”, — ділиться сержант. — “Пам’ятаю, як на Донбасі комбат викликав до гармати через пряму трансляцію з планшета. Ми бачили, як ворожа група з десяти осіб злізла з броні і кинулася в посадку. Перший снаряд ліг поруч, вони всі збіглися в одну ямку до каба, а другим — ми влучили прямісінько туди. Емоції тих, хто спостерігав за стрімом, не передати словами. Потім хлопці тішилися, що не треба витрачати багато снарядів.”

Найскладнішими етапами для підрозділу стали бої на Донеччині та Запоріжжі, де через постійний моніторинг з боку російських БпЛА бійці майже не спали і чекали на дощ як на єдину можливість відпочити. На позиціях разом із воїнами жив собака Бахмут, який навчився за звуком визначати небезпеку та став справжнім живим радаром для артилеристів.

“Він відчував небезпеку”, — розповідає Ярий. — “Коли собака раптово ховався — ми, не роздумуючи, йшли слідом за ним.”

У 2024 році під час боїв на території Курської області Ярий дістав важкі поранення рук та суглобів. Після тривалого піврічного лікування у Білій Церкві, Тернополі та проходження комісії у Львові, військовий повернувся на фронт, незважаючи на те, що його рука повністю не розгинається. Сержант наголошує, що відчуття обов’язку перед побратимами виявилося сильнішим за все.

“Побратими дивувалися, як я вижив, бо весь капонір був посічений осколками”, — розповідає сержант. — “Я тоді просто перед пострілом заскочив убік. Якби не став збоку — ми б зараз не розмовляли. Певно, маю надійного ангела-охоронця. Не раз бувало, хотів вийти, передумав, а за мить всю ту посадку накривало вогнем.”

Війна не завадила Ярому створити міцну родину. У 2023 році він одружився із сестрою свого загиблого побратима, з яким товаришував ще з початку служби. Зараз пара виховує маленького сина.

“Мені давали лише десять днів відпустки за сімейними обставинами”, — згадує Ярий. — “Жартували з дружиною: одруження — це ж серйозна причина? Так і розписалися.”

“Я людина, яка, крім армії, нічого не бачила, і коли дитина вперше назвала мене татом — це було справжнє диво”, — ділиться боєць. — “Одного разу дружина приміряла сукню, а я тримав малого на руках. Він довго не говорив, а тут раптом вимовив: “Тато, мама”. Це момент, який запам’ятаю на все життя.”

Сьогодні досвідчений воїн обіймає посаду старшини батареї та виконує обов’язки головного сержанта, поєднуючи бойову роботу з навчанням новобранців та паперовим обліком. Його обличчя вже можна побачити на патріотичних плакатах у рідному Хмельницькому, проте сам захисник героєм себе не вважає.

“Кажу хлопцям: ми щодня крутимо рулетку”, — серйозно додає він. — “Джекпот може випасти кожному, тому головне — не просто стріляти, а робити це правильно, з мінімальними втратами.”