Історій про Мавку не буває багато

Це я про екранізацію й постановки за мотивами Лесиної «Лісової пісні», і про найновішу з них. Ту, яку поставили у нашому академічному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка і на показ якої я, завдяки дружині, потрапив до певної міри випадково, але за що їй дуже вдячний.

Хоча загалом вже от більше тридцяти років намагаюсь жодної їхньої прем’єри не пропускати. І як на мене, цього разу все було чудово: від тексту, що само собою, до гри акторів, від музичного супроводу, декорацій, костюмів та спецефектів до погоди на вулиці, де видався чи не перший по-справжньому весняний вечір уже за літнім часом і в прямому, й у переносному…

Здавалося б, давно ще зі шкільної парти відома історія, а емоційне сприйняття від перегляду дійства десь на рівні з першопрочитанням…

Наче б, як і тоді у свої неповні шістнадцять, коли писав віршовані листи від імені Лукаша до дівчини із сусідньої школи, яка, звісно, в моїй уяві була Мавкою…

Виглядає на те, що наші шевченківці поставили черговий шедевр, який з часом, може доповнити ряд із інших легендарних постановок театру. Як «Гамлет» початку дев’яностих, чи «Маклена Граса» «нульових»?..

Та попереду ще, звісно, як завжди, випробування часом…

Олександра Вільчинський
письменник