Історії, які надихають на життя (Фото)
Перед тим, як до нашого міста 27 серпня завітають організатори та учасники соціального мультимедійного проекту «Переможці», який є спільною ініціативою Телевізійної служби новин телеканалу «1+1» та журналу «Viva!» (куратор проекту – Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на «1+1», волонтер), ми познайомимо вас з кожним, хто своїм прикладом вселяє віру і надію. Сьогодні дві історії – Назара Барилка та Сергія Шовкового. Нагадаємо, що в Тернополі проект підтримали Центр національно-патріотичного виховання «Підкова», ТВЦ «Атріум», об’єднання Території особистого розвитку та музею старожитніх автомобілів «Ретро-кортеж», Тернополяни. Офіційне відкриття відбудеться 27 серпня о 12.00 за адресою: вул. Текстильна, 28.
Назар Барилко, 28 років. Львівська область. Зенітник 24-ї механізованої бригади. Отримав поранення під Щастям. Під час лікування у госпіталі знайшов свою половинку і одружився. Мріє створити всеукраїнську спілку ветеранів АТО.
Боєць 24-ї механізованої бригади Назар Барилко вважає, що після АТО його життя почалося наново, з чистого аркуша. «Зараз я пишу його, не озираючись назад», – ділиться Назар. Він сам так вирішив після того, як зазирнув в очі смерті. А до цього була мобілізація, якої, до речі, Назар міг уникнути, адже мав уже відкриту закордонну візу. Але він вирішив, що має захищати свою країну від агресора. «Коли почалися бойові дії на Сході, в глибині душі мені щось підказувало, що я там буду, що я конче маю там бути, – ділиться Назар. – Позаяк до цього у мене в житті були такі періоди, коли я не міг себе реалізувати, повністю себе розкрити. І коли мені прийшла повістка, я нікуди не втік, хоча була можливість поїхати за кордон, у мене всі документи були вже готові – я вирішив іти. Перед очима стоїть такий уривок, стоп-кадр. Ми виїжджаємо в АТО колоною, гудуть машини, танки, купа людей, солдатів, і я стою замріяний і розумію – це саме те середовище, де я мав опинитись. Я почувався там комфортно, незважаючи на реально вкрай жахливі умови проживання. Згодом я дійшов висновку, що хлопці, які були там – принаймні більша їх частина, – це люди, які не могли себе знайти в житті до АТО. А там було досить часу подумати й оцінити свої вчинки і свої помилки. Я можу сказати напевно, що моє життя поділилось на періоди «до АТО» і «після АТО», і після того, як мене врятували в госпіталі, я своє життя почав писати з нового аркуша. І це дуже приємне відчуття. Раніше, коли я прокидався вранці, на мене відразу навалювалися проблеми, неначе хтось на мене кольчугу одягав, яка тягнула мене вниз. А зараз я прокидаюсь, розплющую очі і з легкістю розмірковую, що я можу сьогодні зробити. Не «мушу зробити», не «зобов’язаний зробити», ні, я зараз став господарем свого життя, своєї долі».
Назар до мобілізації не служив у армії, тож фронтову науку йому, як і багатьом героям АТО, довелось опановувати вже безпосередньо на фронті. Вчився у досвідчених воїнів, які вже встигли повоювати. Під час одного з бойових чергувань його було важко поранено. У запалі бою він навіть не відразу відчув, що в нього поцілили. Зрозумів це, тільки коли впав і не зміг піднятися. «Єдиний спогад, який залишився в голові, – це біль, дуже сильний біль. І страх померти. Скільки б люди не розповідали, що помирати легко, насправді це страшно. Страшно, тому що не знаєш, що чекає за певною межею. Можу сказати, що до цієї межі я дійшов і в мене був сильний страх її переступити, тому що далі була невідомість». На щастя, Назара, який стікав кров’ю, знайшли, і почалася його довга 10-годинна подорож до харківського госпіталю, звідки його потім відправили в Київ. «У Київ я потрапив на свій 27-й день народження, – згадує Назар. – Я втратив багато крові, лікарі дивувалися як мені вдалося вижити. На пораненій нозі дуже швидко почали відмирати м’язи, пішла гангрена, і 14 жовтня, на Покрову, до мене прийшов лікар – хороший у мене лікар був – і сказав: «Ситуація така: доведеться ампутувати ногу». Коли чуєш такі слова, перша реакція – шок. Але зробили операцію, і все нормалізувалось. Коли в госпіталі стихало, відвідувачі йшли, і я лишався сам на сам зі своїми думками, я поступово дійшов такого висновку: просто так нічого не буває в житті. Щось людина втрачає, натомість отримує набагато більше! Втративши частину здоров’я, частину свого тіла, натомість я отримав безліч знайомств, безліч хороших друзів, цікавих людей, співрозмовників. За рік перебування у госпіталі я дуже збагатився духовно. А ще… знайшов свою половинку і одружився. І зараз я щаслива людина».
Сергій Шовковий, 22 роки, Київ, старший лейтенант.
Поранення отримав 2 серпня 2014 року під Луганськом, потрапивши під мінометний обстріл.
Про своє поранення і втрату лівої ноги цей молодий боєць, на диво, говорить з непідробним гумором: «Те, що немає однієї ноги, – це, звичайно, мінус. А плюсів я нарахував декілька: наприклад, можна заощадити на шкарпетках, і взимку мерзне тільки одна нога. І потім, мені крупно пощастило, що у мене все ж залишилася права нога». Вже рік, як Сергій непогано справляється з протезом, майже не звертає уваги на те, що у нього не вистачає однієї кінцівки й іноді, коли ненароком зачепить лівою ногою край тумбочки, може скрикнути за звичкою «ай», а потім раптом зрозуміє – зойкіт йде від голови, адже він не відчуває болю. Хоча ще зовсім недавно болю було дуже багато. Розірвана міна пролетіла всього в якихось трьох метрах від хлопця, в результаті чого була уражена вся ліва частина тулуба: рука, черевна порожнина, спина і навіть правій нозі трохи дісталося. Сильно контуженого лейтенанта Шовкового винесли на плечах побратими. «У мене був такий підлеглий, який рази в три могутніший мене. Він, коли відтягнув мене на безпечну відстань, побачив, що я втрачаю свідомість, і дав мені два хороші ляпаси: «Сєрьога, не відлітай». Я йому ледь відповідаю: «Саша, я тебе зрозумів, без питань». А сам лежу і розумію: іще б трішечки і я б уже відлетів на небеса. У мене ніби відкрилося друге дихання, я зрозумів, мені ще рано вмирати, мені ж всього 21 рік, молодий, нежонатий і таке інше. Мені жити дуже захотілося в той момент. Потім завантажили мене у бойову машину і відвезли в польовий госпіталь. Звідти на гвинтокрилі до Харкова. Багато крові втратив, але весь цей час був при свідомості».
Із собою в госпіталь Сергій узяв три речі: мобільний телефон, гаманець і посвідчення офіцера. Він одразу зателефонував мамі і сказав, що живий. Гаманець, як він думав, міг йому знадобитися в тому випадку, якщо раптом він захоче соку, відправить медсестру в магазин по нього, а посвідчення – щоб менше діймали з питаннями хто він і звідки. Намагався завжди жартувати і не сприймати свої поранення всерйоз. «Я живий, а це головне, а хлопцям своїм сказав, що просто у відпустці, трохи відпочину і повернуся. У нас усі такі в родині – вирішили не хнюпитись – адже найгірше вже позаду. Навіть коли батько зайшов до мене в палату вперше, то з порога запитав: «Ти хоч магнітик з Луганська привіз?» Ми обидва розсміялися і обнялися», – згадує Сергій. ВЖЕ згодом, у київському військовому госпіталі, почалися довгі дні реабілітації та звикання до нового життя з протезом. «Я зрозумів, що всі проблеми, які були раніше, – це були не проблеми, а легко розв’язувані дрібниці. У свій 21 рік я по-новому почав вчитися ходити, лягати, сідати, думати, звикати з думками, що все тепер у житті буде по-іншому. Я й не думав сумувати, а тим більше впадати в депресію, як деякі – не бачать більше сенсу в житті і починають пити. Я собі думаю, не дарма ж мене Бог живим залишив, отже, треба використати цей шанс із користю. Мабуть, цей мій ентузіазм і підняв мене так швидко з лікарняного ліжка».Це вже згодом, у київському військовому госпіталі, почалися довгі дні реабілітації та звикання до нового життя з протезом. «Я зрозумів, що всі проблеми, які були раніше, – це були не проблеми, а легко розв’язувані дрібниці. У свій 21 рік я по-новому почав вчитися ходити, лягати, сідати, думати, звикати з думками, що все тепер у житті буде по-іншому. Я й не думав сумувати, а тим більше впадати в депресію, як деякі – не бачать більше сенсу в житті і починають пити. Я собі думаю, не дарма ж мене Бог живим залишив, отже, треба використати цей шанс із користю. Мабуть, цей мій ентузіазм і підняв мене так швидко з лікарняного ліжка». На протез Сергій став уже через два місяці, хоча після ампутації зазвичай дають на звикання півроку. «Спочатку було дуже боляче, навіть важко було пару кроків зробити. Почав тоді в Інтернеті про це читати і багато хто радив, що якщо відразу не станеш і не потерпиш, потім складніше буде. Моя ампутована нога пручалася протезові, вона його мовби виштовхувала. Але я сказав їй: «Якщо не будеш ходити, ображуся і поставлю тебе в куток», – сміючись, розповідає хлопець.
Сьогодні, вже у званні старшого лейтенанта, Сергій мріє, що може, через років десять, або коли вже піде на пенсію, побудує собі невеликий дерев’яний будиночок у селі десь на березі Дніпра, з маленькою лазнею, власним садом і пляжем. А до хазяйнування у будинку обов’язково долучиться дружина із сином – невід’ємна складова його мирного життя. «Зараз я мрію не виживати, а жити, – каже Сергій. – А ще хочу поїхати на море. Адже у своєму житті я тільки раз був на морі, і то, коли навчався на третьому курсі й був на стажуванні як командир взводу. А тепер хочу не поспішаючи вийти на пляж, лягти в шезлонг, взяти якийсь коктейль і позасмагати. Ось така у мене нехитра мрія, але можливостей її здійснити поки немає».
Нагадаємо, що Центр національно-патріотичного виховання «Підкова» організовує для всіх бажаючих тематичні екскурсійні перегляди експозиції за адресою вул. Текстильна, 28, протягом 29 серпня – 27 вересня. Під час екскурсії – змістовна розповідь про героїв проекту, які втратили на війні здоров’я , але не втратили СИЛУ ДУХУ!!!! Історія ПОДВИГУ і СЛАВИ!!!
Попередні домовленості за телефоном 097 20 95 974