Степан Хміль — помічник військового капелана 105 окремої бригади тероборони ЗСУ. На фронт пішов з початку повномасштабного вторгнення. На священника його висвятили у липні 2023 року. Навесні цього року Степан Хміль отримав поранення, пройшов реабілітацію й повернувся до виконання завдань. Свою історію він розповів Суспільному.
– У чому полягають обов’язки помічника капелана?
Перегляньте також:
- Шлях військового капелана Ігоря Бігуна: віра та служіння на фронті
- “Творимо на межі життя і смерті”: історія помічника військового капелана Степана Хміля
– Як помічник капелана я мав би опікуватися капеланом. Маю носити зброю при собі, маю дивитися, щоб з ним нічого поганого не сталося. Але зараз я вже більше, мабуть, як капелан. Тобто я служу служби сам. До речі, добрий чоловік з морально-психологічного забезпечення допомагає. Насправді в інших підрозділах між нами конкуренція, бо ніхто не знає, хто має бути головним — психолог чи капелан. А в нас з ним дружба, ми разом їздимо по підрозділах, бо крім релігійних служб з вояками треба спілкуватися, треба спілкуватися з членами їхніх родин, підтримувати Православну церкву України.
Дуже радий тій парафії, котру отримав
– Ти ідеш на контакт перший? Чи все ж військовослужбовці, чи їхні родичі звертаються до тебе?
– Коли тільки почали це служіння, то було відчуття якогось холоду легенького. Тобто вони не розуміли до кінця, що я з ними роблю, що відбувається, чи їх готують до якихось неприємностей, чи підемо там атакувати щось і так далі. А потім, коли побачили, що я приїжджаю службу відслужити, поспілкуватися, висповідати, то почали тепліше ставитися. Зараз я дуже радий тій парафії, котру отримав.
– Чи використовуєш якісь дистанційні методи роботи, щоб допомогти військовослужбовцям, їхнім родичам на відстані і як воно співвідноситься з традиційними церковними практиками?
– Служб онлайн я ще не веду, не сповідаю онлайн, але розмови, бесіди є.
– Скажи, чи потрібна помічнику капелана або самому капеланові також підтримка?
– У нас було декілька навчань дуже хороших, коли капелани з’їжджаються і один з одним радяться. Але насправді того дуже мало, тобто спілкування з іншими капеланами бракує. Хотілося б подивитися, як вони це роблять, як в них ті служби виглядають, як вони працюють з вояками, які методи застосовують, що в них вдається, що не вдається. Насправді капеланська служба наша вона тільки вибудовується. Ну, мені так виглядає. Може я знизу всього не бачив. Є нюанси, тобто як ми, скажімо, працюємо з іншими, бо в світському житті людина може вибрати собі, куди вона піде до церкви. Тут трошки важче, бо якщо людина якоїсь іншої конфесії, доводиться якось делікатніше. Але знову ж таки конфліктів не було.
Я не думав, що так можна проповідувати
– А чи є зараз діалог на етапі побудови капеланської служби між безпосередньо капеланами і людьми, які займаються практичною психологією. Адже багато священиків і капеланів говорять, що проблеми в бійців бувають різного рівня складнощів і вони, спілкуючись розуміють, що потрібна допомога іншого фахівця, безпосередньо практичного медика. Чи є цей діалог, чи він формується?
– Мені пощастило. Отой Юрко, я вже за нього згадував, він психолог у нас в підрозділі, а я капелан. І якось ми з ним стоваришувалися, одного віку, різного дуже способу життя, але зійшлися і він допомагає багато. Можливо, цим досвідом можна буде поділитися з іншими. Працюємо з тим разом Юрком, він якийсь свої елементи робить, я свої.
– Велика частина твого життя пов’язана із організацією “Пласт”. Чому примкнув до неї?
– Я у “Пласті” десь біля десяти років. У мене дружина дуже активна пластунка. Було таке літо, коли я відвідав 3-4 табори. Дивлюся, вона тим горить, а я тоді ще так не горів. Але потім був вишкіл, було два православних священники — фантастичні люди. Літургія не може перериватися, вона повинна йти від початку до кінця, щоб не сталося. А вони для молодих людей двоє служать: один служить, а другий розказує дітям, що відбувається. Отець Вишня вийшов, попросив пробачення, що може важко було і вклонився їм, вдарив поклін священик в облаченні. Я не думав, що так можна проповідувати, що є ще й такий інструмент. Ну, чому ні? Якщо з любов’ю, то можна і так. І вони двоє мене вразили неймовірно, через них і через дружину, звісно, я в “Пласті”. Вони були для мене таким образом, як можна стати священиком і пластувати.
У капеланів є гасло: “Бути поруч”
– Ти долучився до військової служби в 2022 році, як приймав це рішення і де побував за цей час?
– Я був в Німеччині, запитав дружину, чи вона не хоче виїхати, ну вона ніяк звісно. Я повернувся, пробував щось волонтерити, якось там допомагати. Зразу мене не взяли до армії. Так як у нас тоді була комендантська рота, а потім зразу після неї почала формуватися капеланська служба, і я пішов помічником капелана Євгена Флисти і вже ми з ним разом виїжджали на схід.
– Спостерігаючи за твоєю сторіночкою в соцмережі, натрапила на фотографію, з якої зрозуміла, що про пластунське життя і про патріотичне виховання ти почав говорити й перебуваючи на сході України. Вдалося створити осередок?
Знайшов невеличкий пластовий осередок в Богодухові. Ми почали їздити по сусідніх селах, то було гарно, бо ще один наш вояка він теж записався до “Пласту”. Ми поїздили по декількох селах, встигли там дітей якось зацікавити.
– А чому ти, власне, вирішив статися священиком, що тебе підштовхнуло, що надихнуло?
– Мені було 18 років, пам’ятаю тоді в Тернопіль приїхав протестантський проповідник. Думаю, треба піти послухати, бо цілий місто в плакатах. І те, як він проповідував, — він жив у проповіді, проповідував гаряче. В нас я такого не бачив. Тут священник розказує, служба монотонна, потім щось він там пояснив трошки про Євангеліє і все, закінчилось. А тут такі вогонь і сплеск, і після того я почав ходити до церкви, правда не до протестантської, якось в мене тоді в голові воно було по-іншому. Здобув богословську освіту, але от висвячуватися щось мені заважало, може всередині чогось бракувало, якогось остаточного аргументу. Я і психологію, й соціологію вивчав. А от з війною, ти розумієш, змінилося. Вона стала остаточним аргументом. Багато хто казав, що слухай, я б тобі висповідався. І тоді воно всередині якось почало мінятися.
– Військова справа. Як ти її опановуєш?
– Планую цього літа поступити в якийсь військовий заклад, щоб трошки детальніше все вивчити. Знаєш, я багато чого не розумію, чому так відбувається. Я ж у великих структурах не брав участі. “Пласт” — велика структура, але все-таки зі зрозумілими правилами і організація, котра діє в комфортних умовах. Інша справа військова. Там нема демократії, тобто треба слухати наказ. І наказ для мене, то було дещо незвичне. Я зараз більше слухаю, більше спостерігаю, тобто вчуся. Не можу сказати, що я щось там вивчив, просто рухаюся разом з ними. У капеланів є гасло: “Бути поруч”. Я їх не веду, бо не знаю, як це має виглядати, але поруч намагаюсь бути, щиро і відверто.
Я думав все, остання зупинка, десь тут зараз апостол Петро має бути
– Цього року ти отримав поранення. Можеш розказати, за яких обставин це сталося?
– Хрестопоклінна неділя, такий дуже гарний момент був, гарні служби, сповіді. Супер просто день був. Ми полягали спати, друга година ночі була й оті вибухи. Десь спочатку далі трошки вибухнуло. Ну окей. Потім ближче така серія. І воно все ближче, і ближче. І ми приймаємо рішення бігти в укриття. Остання ракета влетіла й пробила покриття. От буквально хлопець навпроти мене сидів, то біля нього та труба влетіла. Все відбувалося, як в фільмі — тоненький звук такий, все коричневе. Я думав все, остання зупинка, десь тут зараз апостол Петро має бути. Я завжди мрію, коли Петра побачу, то з ним поговорити, поспілкуватися. Значить я готуюся, а ні, — мої хлопці стоять всі в порохах. Страшно було, я тобі так скажу. Природний страх такий, всеохопний, було дуже лячно. Дивлюся вони сухі, а в мене водичка якась тече. В той момент не думав про якесь поранення. В принципі можна проламати черепну коробочку, болю нема, тим більше адреналін. А оті всі історії також знав, що на адреналіні можна робити різні речі, бігати без ноги. Чую м’якенько, в мене волосся було довге, м’якенько і мокро. Поруч був медик Юра, дуже багато допоміг, перебинтував і ми почали дуже швиденько звідти рухатися, втікати на евакуацію. Завезли в Харків, далі бомбардування. У мене ліжко стояло біля вікна. Дивлюся, десь прилітає і мені лячно, а жіночки ходять там з колясками спокійно і ті вибухи їх не лякають. А мені так знаєш неприємно. До того я відчував себе більше чоловіком, а тут отой страх. Мені здається, те пережиття, напевно, мене зблизило з багатьма вояками, бо ми після того почали на інші теми говорити. У госпіталі я два тижні був. Цікаво, що кожен військовий вважає щиро, що йому пощастило, якщо нога поранена, якщо нема до коліна, але живий.
– Якими є богослужіння на фронті?
– Коли церковне свято, ми намагаємося робимо свято. Хлопці приходять радісно. Гарно виглядає. Гупає там десь, щось відбувається, а вони стоять ті люди спокійно, слухають молитву, моляться разом. Воно вражає, щось відбувається всередині. Знаєш, коли ти ризикуючи життям це робиш, трошки інший настрій, інше розуміння, — іскра проскакує значно швидше, даруючи тепло людське.
