Особисто для мене Індія розпочалась не з аеропорту, а ще з піднебесся. Перед самісіньким приземленням в якусь мить я відчула густий аромат спецій і сандалу. Відчуття й справді дивовижне: небо пахло Індією.
Перегляньте також:
- Галицький фаховий коледж імені В’ячеслава Чорновола брав участь у Всеукраїнському форумі «Майбутнє України в руках молоді»
- За рік Тернопільські поліцейські відшукали 199 зниклих дітей
За календарем лютий, а тут стоїть нестерпна спека. Та виявилося, що нам ще пощастило, бо найспекотнішим місяцем є березень. Однак термометр зашкалює й у лютому. В полудень містечкове життя завмирає. Люди цієї пори відпочивають, зазвичай сплять. Зачиняються на тривалу перерву різноманітні крамнички, фруктові ятки.
А я вирушаю в село Каннатаку, яке знаходиться поблизу містечка Путтапарті. (Найближчий від нього великий промисловий центр – Бангалор, відомий як тамтешня Силіконова долина).
Південь Індії особливо славиться прянощами та спеціями. Їхня кухня відзначається надмірною гостротою. Але до наперченої їжі вам обов’язково подадуть склянку води. Європейці з цього приводу кажуть: «Щоб загасити вогонь в роті». Ще тут вирощують хінне та кавове дерева, кокосові пальми, горіхи кеш’ю, банани, ківі, чоко (за кольором і формою нагадує нашу картоплю), цитрусові, манго, авокадо, ананаси, папайю, кавуни, рис, кукурудзу, бобові (останніх існує багато видів, адже боби – основні постачальники білків для індусів-вегетаріанців) тощо.
Здавалося б, таке різноманіття овочів та фруктів – справжнісінький кулінарний рай. Але для індуса на півдні Індії найголовнішим за будь-які фрукти є рис. Він те саме, що для українця, приміром, хліб. Тамтешні мешканці їдять рис щодня, приправляючи його різноманітними підливками зі спеціями. Фрукти в основному вирощують на продаж.
Впродовж року індуси збирають по 2-3 врожаї. Поля довкола Каннатаку приватні. Третина сільських жителів не має власної землі – це наймити.
Сад, закладений на щастя
Зупиняюсь біля плантації молоденьких фруктових насаджень гуави. Ці плоди, розміром трохи більші за грецький горіх, солодкуваті. Однак місцевим жителям вони смакують лише підсоленими чи поперченими. Поки я розглядаю молодий сад, до мене підходить його власник Генесете Бонар.
Місцева мова – телугу. Але порозумітися можна за допомогою англійської, адже Індія в минулому була колонією Британії.
– Мені належить 10 акрів землі, – розповідає селянин. – Цей сад дасть плоди ще нескоро, але коли дерева стануть дорослими, то впродовж шести місяців я збиратиму до тонни врожаю. Зараз ми зайняті поливами, бо справжні дощі почнуться аж у вересні.
Наразі Генесете – єдиний годувальник для сім’ї, в якій, крім нього, дружина, двійко дітей і старенька мати. Власником землі він став не так давно, працює на перспективу. Під час нашої бесіди на кілок, встромлений у землю, сіла дивовижна птаха з синьо-блакитними крильцями – кінгфішер. Побачивши її, чоловік неабияк зрадів. З його слів (а індуси, як і українці, дуже вірять у прикмети), це добрий знак для його бізнесу, бо цей птах, який приносить щастя, не часто з’являється на люди.
Два урожаї: «хариф» і «рабі»
Їдемо далі й зупиняємося біля томатних грядок. Незважаючи на полуденну спеку, чоловіки й жінки працюють, як бджілки. Носять на головах ящики з помідорами. Плоди ще не стиглі, їх зривають раніше, щоб мати змогу транспортувати на великі відстані.
Урожай зсипають у одне місце. Підходжу до цієї гори томатів і вітаюся з власниками – Адемою Равіндрою і його дружиною Венкатою. Вони вдвох сортують помідори. За сезон з ділянки площею 20 сотих вдається зібрати приблизно 300 ящиків. На сезонну роботу винаймають місцевих. Як і всі індуси, свій невеличкий клаптик землі селяни обробляють за допомогою волів.
– Воли дуже витривалі і не просять бензину, – жартує господар.
Основне знаряддя праці індійських селян, ви не повірите, дерев’яне рало і серп. Готуючи їжу, люди замість палива використовують гній та солому (спеціально пресують). Впродовж року збирають по 2-3 врожаї.
– Перший урожай ми закладаємо в липні, збираємо з вересня по грудень. Він називається «хариф». А другий – «рабі» – закладаємо у жовтні-грудні, а збираємо в лютому-березні, – пояснює Адема.
Праця в індуського селянина не з легких, особливо якщо мати на увазі жінок. В усіх галузях вони працюють нарівні з чоловіками.
Неподалік люди носять у великих глечиках на голові якісь жовті сосуди. Спочатку я подумала, що у такий спосіб поливають. Але, коли підійшла ближче, в ніс ударила хімія. Працівники готувалися обприскувати помідори від шкідників. І це, зізнаюсь чесно, було моїм найбільшим розчаруванням із всього побаченого в Індії.
Несподівано Баско, наш водій рікші, схопив з купи кілька помідорів, хутко витер їх рукавом, даруйте, несвіжої сорочки і, щиро усміхаючись, простягнув мені. В Індії, коли тебе чимось пригощають, відмовлятись неможна, бо це розцінять як неповагу. Я узяла, але не втрималась, аби не запитати: «А як же хімія?». Щоб переконати мене в повній безпеці, Баско витер рукавом ще одну помідорину і смачно надкусив її. З повним ротом мовив: «О’кі, о’кі!». Мовляв, не хвилюйся, все добре. Бачиш, я їм і живий. Індуси кажуть не «о’кей», а саме «о’кі». Я вирішила не ризикувати.
Чорнобривці для богів
Банани на полі високі, міцні і розкішні, відчувається, що за ними ретельно доглядають і часто поливають. Плоди, до речі, смачніші, ніж ті, які продаються в Україні. Оскільки в Путтапарті щороку приїжджає багато туристів зі всього світу, то селяни з довколишніх сіл прагнуть догодити їм.
Побачивши на своєму полі чужих, з’являється власниця. Це дуже молода індуска. Звати її Парваті – в цій країні батьки часто дають своїм дітям імена богів, сподіваючись, що через це доля у них буде особливою. Молода власниця одного гектару землі, який дістався їй у спадок, так само, як і її сусіди, винаймає на роботу односельців. Зрозумівши мою зацікавленість, жінка залюбки показує своє господарство.
На одних бананах тільки розпустилися квіти, на інших вже дозрівають китиці плодів, яких по 12-18 у кожній. Цікаво, що як тільки плоди достигнуть, стовбур рослини відмирає і корінь дає нові паростки. Та основний заробіток Парваті приносять не банани, а гарбузи та чорнобривці. Так-так, не дивуйтесь. В Індії насаджують великі плантації цих квітів, адже з них плетуть гірлянди і щоранку прикрашають храми. Щодня це мають бути свіжі квіти. Чорнобривці доводиться охороняти від набігів мавп, бо ті полюбляють їсти саме голівки квіток. Проґавиш хоч один набіг – і весь урожай загинув.
Після «зеленої революції», тобто після впровадження високоврожайних культур, в країні зникла загроза тотального голоду, але землеробство для пересічного індуса все одно залишається «священною коровою», завдяки якій виживає вся родина.
Земля на півдні Індії коричневого кольору. Дивишся – і не ймеш віри: невже тут може щось рости? Виходить, що може, та ще й як! І тоді вже настирливо крутиться думка: хіба ми гірші?
Валентина Семеняк
Індія-Україна
