– Жінка, весна і війна в поезії Ігоря Павлюка – це… продовж, будь ласка.
– Це такий екстаз. Можливо, подібний до пологів: пов’язаний з болем і солодкою мукою, як у класика: «І тремтить од солодкої муки…». Оце і називається життям. Жінка, взагалі-то, до болю і до крові більше звикла. Чоловік болю боїться набагато більше. І весна, і війна – жіночого роду. Парадоксально, але найжорстокіші – жінки. І жорстока війна. На жаль, війна (і ця ситуація, що в нас) печально доводить, що людство не помудрішало, а закони боротьби діють далі, адже історія людства – це історія воєн. На жаль. Я думав, що людство у 21 столітті після концтаборів і Другої світової всю свою енергію направить на засвоєння Космосу, а не на знищення собі подібних. Виявляється, ні. Для мене це тупик екзистенційний – як для письменника, але факт: весна – переродження, як і Майдан, революції і війни є переродженням. Це, звісно, великий стрес, багато хто помирає, буває, що й цілі нації вимирають, але разом із тим щось дуже важливе (адже Космос не помиляється) у Всесвіті перероджується. Закони Всесвіту універсальні. Тому весна, жінка, війна – це жорстко, це такий собі оргазм. Можливо, здоровий мазохізм, коли людина не боїться болю, а прагне його. Весна – це біль, цвітіння – це теж біль.
– Оскільки зачепили тему війни, яку роль в історії Україні відіграє війна, яка нині триває?
– Я зараз у тому віці і в тому стані, коли навчився говорити «ні» і «не знаю». Тому: я не знаю. Я боюся, що нас дуже мало залишиться. І ще останнім часом мене не підводить інтуїція, вона мене страшить, я відчуваю речі, які справджуються. Крім того, я читав прогноз, із яким погоджуюся: через 20 років нас лишиться 12 мільйонів. Чи будуть ті, хто залишаться, українцями? Я навіть не можу сказати. Чи буде тут Європа? Так, тут буде Європа. Але чи будуть тут українці – я не знаю. Я не в тому віці, аби мати ілюзії.
– Будучи поетом, чи не заважка ноша – бути пророком?
– Пророком не важко бути, знаючи, що після зими іде весна. А відчуваючи усе загострено, – важко. Інколи хочеться померти. Часом хочеться взагалі, поетом не бути. Раніше, коли дивився на родичів і однокласників у селі, мені думалося: а що вони бачили? Я світ об’їздив, я книжки видаю… А тепер – навпаки. Відчуваю, що я весь порваний, марнославний… І треба себе cмиряти. Але дуже важко стати іншим. З іншого боку відчуваю, що без поезії мені важко, навіть релігія не заміняє відчуття, коли я пишу… воно мені дає рівновагу. Або ще можна йти в монастир. Я, у принципі, максималіст за натурою. У монастирі я знав би, що має бути тільки так. Завжди був максималістом: у школі, в універі… Але чи добре це в системі релігійних координат? Навпаки, кажуть, ні. А як же тоді святі? Тому я кажу: не знаю…
Довідка. Ігор Павлюк (народився 1 січня 1967 у с. Ужова Рожищенського району) – український письменник, науковець.
Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», лауреат премії англійського ПЕН-клубу.
Доктор наук із соціальних комунікацій.
Нещодавно зняли фільм про поета «Ігор Павлюк: Між Бугом і Богом», англомовну версію якого зможуть побачити у 120 країнах світу.
Ольга Ляснюк
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
