Отець насилу нагнувся і підняв із заяложеної камінної підлоги невеличку суху галузку. Вона була нежива. Як вона опинилась тут, у камері, не міг собі навіть уявити. Мабуть хтось з охорони випадково «заніс» її на своїх чоботях і тепер вона, навіть будучи мертвою, зі смиренням і покорою відігрівалась на теплій долоні отця. З якого вона дерева? Він не знав тутешніх дерев, окрім сосни та кедра. Для чогось потеребив її в руках. Вона нагадала йому вишню… Навіть для чогось понюхав. А може то йому так забажалось… Все його єство напружилось і він почав голосно хукати на знахідку. «А раптом оживе… Адже у Бога нема нічого неможливого». На його голосне хукання відразу ж зреагували в коридорі. З грюкотом заскреготіли і заящали великі металеві двері. До камери увірвався молодий охоронець і підозріло зиркнув на отця. Позаглядав у всі закутки, у всі шпарини. Нащось дотягнувся рукою до загратованої вгорі мало не під стелею смужки світла, яка називалась вікном, і спробував порухати. Залізні прутики були намертво впаяними в стіну… Навіть не здригнулись, не затремтіли. Переконавшись, що отець живий і йому ніщо не загрожує, охоронець вийшов із камери. Голосно спрацював металевий засув і отець вже вкотре почув звичну про себе фразу: «От чокнутий!».
Перегляньте також:
- За рік Тернопільські поліцейські відшукали 199 зниклих дітей
- Свічка пам’яті: Чому важливо вшановувати жертв Голодомору
Увечері в глибокій задумі отець приступив до вечірньої молитви. За звичкою хотів скласти до купи три пучки пальців, аби перехреститися як …згадав, що правої руки в нього давно не було… На очі врапт набігли сльози і бризнули йому з очей… Важкою хвилею накотилися болісні спогади.
Руку йому відтяли вже тут, на засланні за те, що сповідав, причащав, таємно благословляв ув’язнених. Іншими словами – підтримував їхній Дух. Бог відкрив йому духовні очі і він міг бачити в інших людях те, що не вмирає, а живе вічно. Він бачив як в одних Дух ледь-ледь животів, а в інших його…не було. Вірніше, він був, але тримався осторонь тих людей. Бо вони (наглядачі і їм подібні) дуже часто, на жаль, були не в Дусі, а поза ним. Отця всі називали просто Отцем. Катування забрали у нього частину пам’яті. Здавалось, що він не пам’ятав не те, що як його звали, а звідки він, з якого роду племені.
Це було на святу Паску. Саме цього дня всі ув’язнені отримали завдання наднормової вирубки лісу.
Отець прихопив із собою біле простирадло, яке йому передали із найближчого поселення. Трапився один добрий чоловік серед охорони. Всі, не змовляючись, заходились вирубувати просіку. Це були такі непролазні хащі, що там, мабуть лапа ведмедя не ступала, не те, що людина. Купка чоловіків заходилась ладнати символічний вівтар. Поспішали, бо хотіли впоратись до сходу сонця. «Хто рано встає, тому Бог дає», — підбадьорював отець побратимів. А подумки ревно благав Всевишнього: « Дорогий Боже! Твоя присутність є у всьому. Тобі нема ні початку, ні кінця. Допоможи здійснити задумане во ім’я Твоєї слави по всій Землі. Амінь». Він повністю віддав себе в руки Бога і просив всіх ув’язнених робити так само. Інакше…
Радісний зойк пронизав лісові хащі: хтось з чоловіків побачив підмерзлі, але все одно наповнені соком фіолетові ягоди. Перебули всю зиму і залишились цілими й неушкодженими. Ягоди від одного дотику тьмяними намистинками падали на землю, подекуди ще вкриту снігом, а подекуди –вже оксамитовим мохом. Але довго там не залежувались. Петро Пилипчуків заходився визбирувати їх у кишеню. Несподівано в когось в торбині знайшлася саморобна бляшанка. Важко сказати, що це було, але вона нагадувала собою сяке-таке горнятко, з якого, принаймні, можна було навіть пити. Темно-фіолетові ягоди, вкриті передсвітанковим росяним пилом (принаймні так чомусь здавалось), знайшли свій прихисток на дні саморобної чаші. Декілька жменьок лісових смаколиків швидко наповнили символічну чашу по самі вінця. До жодної з них Петро навіть не доторкнувся. Працювали тихо і злагоджено, без зайвої метушні. Непомітно для себе разом із довколишніми силами природи творили новий великий день у своєму житті. А разом з ним велику радість вселенського очищення і оновлення. Хтось додумався почавити ті ягоди і чаша наповнилася густим пахучим соком. Це було Причастя, яке приготувала своїм стражденним дітям сама Матінка природа. Широкі пеньки слугували вівтарем. Могутні правіковічні дерева прийняли смерть на свої груди в обмін на дотик до творення Божественної Літургії початку нового життя.
Отець мав заздалегідь власноруч намальовану плащаницю, яку потай готував до цього величного дня. Розстелив на землі – і освятилась вона, бо настільки сильним було бажання в’язнів отримати духовні дари. «Цей день, що сотворив Господь, тішимося й радіймо у нім» — проказував раз-у-раз Отець і не переставав дивувати своєю піднесеною одухотвореністю всіх присутніх. Не було кадила, не було дяка… Замість церковного хору співали пташки, замість свічок – горіли серця. Дахом над головою слугувало передсвітанково-вічне небо, а підлогою – вічно мерзла земля. Поміж пташиним співом голосно цюкали сокири і ящали пили.- Це так хлопці оберігали лісову Літургію. Тиша була недопустимою, аби не викликати підозру в охорони.
«Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненавидять Його» – вторив їм голосно Отець.
«Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував» – старанно виспівували ув’язнені, так, як навчив їх Отець. Несподівано високо в небі тривожно почав кружляти великий птах. Його невидима, але така відчутна тривога розсіювалась довкруж дрібненькою противною мжичкою…
Що було далі – Отець вже не пам’ятав. Може воно й на краще, щоб зайвий раз не ятрити собі душу.
Видно дійшли таки молитви до Бога і невдовзі Отцеві дозволили вільно пересуватися табором. Він сам шукав собі роботу: підмітав територію, допомагав на кухні. Одним словом, був у всіх на побігеньках. Всіх, кого Отець бачив перед собою, він хрестив лівою рукою і благословляв. Охорона махнула на нього рукою і вже не пильнувала, як раніше, мовляв, що з божевільного візьмеш. А як і піде за територію табору, то неодмінно пропаде…
Першою «пропажу» помітили на кухні, бо залишились вранці без води, яку завжди їм приносив Отець. Казати охороні не наважились: а раптом Отець пішов геть? Охороні ж було не до того: прибула нова партія в’язнів. Згодом за Отця тут вже ніхто й не згадував.
Вже сутеніло й бралося на вечір. Тітка Вустя якраз переходила дорогу з повними відрами. Коли це зирк: чоловіча постать на зустріч. Худюща-прехудюща, одна шкіра та кістки. І тільки в очах така знайома до болю синь неба… Несподівано той чоловік пішов навперейми і підхопив одне відро. На друге в нього не вистачило руки. «Слава Ісусу Христу!». «Ой!» – тільки й зойкнула тітка Вустя, як почула голос. У тому зойку переплелися водночас все: і біль, і радість, і тривога, і затаєна жіноча печаль.
– Отець Петро! Звідки ти? Якими дорогами?
Отець здивовано оглянувся, шукаючи по імені того, кого щойно назвала Вустя.
Жінка відразу зауважила щось не те в поведінці чоловіка, але не подала виду.
– Мене звати Отець, – радісно повідомив Отець.
– Знаю, знаю, ходімо до хати, там і побалакаємо.
Минули довжелезне обійстя, зайшли до хати…
Отець поставив відро з водою на ослінчик і прикипів поглядом до вишитих рушників в куті, напружив чоло, ніби пригадуючи щось. Як раптом впав на коліна і почав пристрасно молитися. З його очей заструменіли рясні сльози…
«Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненавидять Його». Вустя нараз все зрозуміла. Тут в куті, на видному місці, висіли колись в неї ікони. Але бригадир як побачив, сказав прибрати і не соромити село. Щовечора Вустя молилась до невидимих ікон на цьому самому місці, що тепер й Отець Петро, але звідкіля цьому мученику було знати про це? У Вусті від здогадки аж мурашки побігли тілом. Стояла як вкопана і мовчки спостерігала за Отцем.
Невдовзі він важко зітхнув і піднявся з колін:
– Христос Воскрес!
І по миттєвім часі сам собі й відповів: – Воістину Воскрес!
За якусь хвильку часу продовжив:
– Я нікому не заважатиму, я тільки молитимусь за всіх. А що з церквою?
Вустя, яка найбільш за все боялась цього запитання, потупила очі в підлогу і ледве прошепотіла:
– Там зараз склад.
– Поведи мене завтра туди, мені потрібна підтримка.
– Чого ж, поведу, тільки дорогою ми зайдемо до голови, в сільську раду. Бачте, такі тепер тут порядки, Отче…
Добра тітка Вустя вмовила голову дати прихисток Отцеві у церкві на посаді сторожа. В інакшому випадку…
Отець Петро, якого в селі всі почали називати диваком, не просто жив у церкві: він там потай правив. У нього відтепер вихідних не було. Односельці, залякані комуністами, боялись його гірше вогню. І коли бачили, то обминали десятою дорогою. Та не боялась його сільська малеча. Дітлахи тягнулись до нього, як квіти до сонця. Було обступлять з усіх боків і затамувавши подих слухають, слухають… Отець, який майже нічого не пам’ятав про себе та свою родину, добре пам’ятав про земний шлях Ісуса Христа та інших святих великомучеників.
Якось на Миколая він замовив великі дерев’яні сани. Посадив на них малечу і – гайда катати їх! Але вже радісного вереску було чи не на все село. Дітям забавка, а дорослим – хвилювання. Тільки виду не подають. Ціле Різдво та святки Отець брав сани і катав дітей з одного кінця села – в інший. Тітка Вустя, як те бачила, потай втирала кінчиком хустки
Але недовгою була радість в Отця та дітей. Якось надвечір їх перестрів п’яний бригадир і з такими ж п’яними, як і він сам сільськими активістами, змусив Отця «впрягатися» в сани. Злякані діти порозбігалися хто куди. Отець смиренно без будь-якого супротиву смикнув важкезні сани і потягнув «свого хреста». Важкі свинцеві хмари несподівано розродилися густим лапатим снігом. А тим часом геть сп’янілий бригадир на догоду своїм дружкам почав люто і щосили поганяти і бити Отця кнутом…
– Швидше, швидше! – навісніло ревіло на санях.
Але як не прискорював свій біг Отець, останні сили зрадливо його покидали. «Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його, і хай тікають від лиця Його ті, що ненавидять Його…» – на останньому диханні через силу шепотів сам до себе і до всього світу. Знесилений несподівано впав на півдороги. «Як щезає дим, хай вони щезнуть, як від вогню топиться віск. Це день, що його створив Господь, тож радіймо і веселімся в нім. Христос Воскрес…». Такими були останні слова Отця Петра.
Через три місяці, а було це на Паску, село облетіла страшна звістка… Чотирьохрічний Івась, який від народження був несповна розуму, сидів вдома за сімома замками. Крізь шпарку у воротах спостерігав за подіями у світі. Навпроти їхнього обійстя була величезна калабаня. Час від часу в ній буксувала якась колгоспна машина. Малий Івась зачудовано спостерігав як з-під колеса в усі боки розліталась багнюка. А далі міцно вчепився за ворота і видерся на гору. Він все своє маленьке життя мріяв проїхатися на такій чудній машинерії. Дитя викарабкалося і вчепилося за задній борт. Несподівано газон різко смикнувся вперед, а потім знесилено чмихнув і скотився назад в калабаню, туди, куди вже встиг злетіти єдиний онук бригадира, пришелепкуватий Івась. Поховали його поряд з Отцем Петром, бо тільки там було вільне місце. Того дня люди в селі тихо, аби ніхто з колгоспного начальства не чув, перешіптувались поміж собою: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!».
Валентина Семеняк
