Гренландія як периферія: чому ми бачимо острови, але не народи
- Опубліковано: Віталій Портников
- —
- 11 Січня, 2026 о 11:34
Під час кожної з подорожей до Ісландії я мріяв про хоча б коротку поїздку до Гренландії. Гренландія була буквально поруч – якщо, звісно, міряти відстанями Атлантики. На «зелений острів» організовувалися екскурсійні тури. Якось у Рейк’явіку мені довелося цілу добу чекати літак на Фарерські острови, який якраз і здійснював подорожі «по колу» між Гренландією, Ісландією і Фарерами й не прибув вчасно у зв’язку із майже зимовою негодою у Гренландії – а було ж літо!
Але, як це нерідко буває, я так і не потрапив на острів. Щиро кажучи, мене не влаштовував формат поїздки. Я не хотів летіти в далечінь заради того, щоб побачити невеличке засніжене селище і народні танці. Хотів побачити «всю» Гренландію – а це, на мою думку, можна було зробити тільки якщо обплисти острів навколо. Я роками вивчав круїзні маршрути навколо Гренландії – й пообіцяв собі, що колись обов’язково присвячу хоча б кілька тижнів такій захопливій подорожі.
Перегляньте також:
- Найліпше лікарство «від носа» і «від горла» – снігові кучугури
- У США зірвали показ фільму про відомого художника з Тернопільщини
Тільки тепер, коли у зв’язку з політичними пристрастями навколо Гренландії я майже щодня звертаюся до місцевих медіа і починаю усвідомлювати, як будуються життя і суспільство на цьому величезному острові, розумію, як я помилявся.
Я прагнув побачити Гренландію, а не гренландців. Сніги, айсберги, пейзажі – але не цивілізацію. Я робив ту саму помилку, яку багато хто з моїх російських знайомих робив стосовно України: соняшники, краєвиди, золоті бані Лаври і монумент Рішельє – але не українська цивілізація, якої вони не бачили, якої досі не розуміють і не бажають розуміти. Якщо подумати, росіянин також «пливе» навколо України, не заглиблюючись у її життя. І навіть обов’язкове для освіченої людини знання ранніх творів Гоголя не створює в нього усвідомлення іншого світу на власному цивілізаційному кордоні.
У мене з Гренландією, до речі, теж було так. Інтеграція (чи неінтеграція) вихідця з острова у данському суспільстві – один з найважливіших сюжетів у сучасній данській літературі.
Образ Гренландії й гренландської дівчини у романі Петера Хьоґа «Смілла та її відчуття снігу» – взагалі один із найпроникливіших у новій європейській літературі. І він доводить, яким несподіваним і складним може бути світ, якого ми немов би й не бачимо.
Взаємодія Копенгагена і Нуука та важкий пошук порозуміння після десятиліть зневажливого ставлення до «аборигенів» – класична тема данського кінематографа, як художнього, так і документального. Здавалося б, я міг зацікавитися гренландським суспільством хоча б як читач – але книжки переміщалися на периферію моєї свідомості у порівнянні з айсбергом.
Тому я можу зрозуміти Дональда Трампа, у якого гренландський народ також переміщується на периферію свідомості в порівнянні зі стратегічним значенням Гренландії та вмістом її родовищ. Ба більше – в очах американського президента, що керує величезною країною переселенців, це навіть не народ, а невеличка купка людей, яким треба просто заплатити більше грошей або нав’язати «правильний» для Америки політичний наратив.
І тут я знову бачу паралель з українцями – народом, якого сторіччями не хотіли бачити, якого не сприймали як самостійну націю і цивілізацію, якому намагалися нав’язати «правильний» для імперії політичний наратив навіть після отримання незалежності у 1918-му чи 1991-му – і в результаті поразка цих спроб призвела до дикої невгамовної агресії, до Бучі й «Орєшніка».
Але варто усвідомити, що поразка російського політичного підходу була обумовлена ще й тим, що українці бачили, як росіяни вчиняють із тими, хто не може їм опиратися. Ми десятиліттями спостерігали, як русифікуються, практично зникають з етнографічної (та й з політичної) мапи народи Росії. Або що відбулося з білоруською мовою і культурою під владою проросійської адміністрації малограмотного Лукашенка. І хто з тих, хто волів залишитися українцем, мав сумніви в тому, що з Україною вчинять так само? Звідти і Майдани, які стали запобіжником перед зусиллями проросійських політиків перетворити Україну на Малоросію, звідти й опір у війні. І звідти бажання Росії припинити війну лише на умовах «денацифікації» – тобто русифікації – ненависної Кремлю країни.
У гренландців сьогодні схожа доля – хоча й не така, на щастя, трагічна. Десятиліттями вони боролися за власну суб’єктність та ідентичність, за право жити саме у самостійному й самодостатньому суспільстві, а не в данському володінні подалі від метрополії, тобто на цивілізаційній периферії. І коли вони зрештою з периферії стали центром самі для себе, їх знову намагаються перетворити на периферію – тільки вже американську. І як ми на Білорусь чи Якутію, гренландці з острахом дивляться на Аляску – й запитують себе, чи має значення, що корінні жителі цієї землі живуть краще за них, коли вони вже й не пам’ятають самих себе?
Звісно, така країна, як Сполучені Штати, може просто проігнорувати всі ці міркування і сприймати Гренландію як авіаносець чи як гігантське родовище. Але той, хто ігнорує слабшого, вступає на шлях не процвітання і сили, а деградації й упадку – відомий зі шкільного підручника шлях давнього Риму.
Віталій Портников
Коментарі
