Фортеця Гектора
Уже понад сторіччя, попри всі приголомшливі зміни – від появи комп’ютерів і смартфонів до штучного інтелекту, кінематограф залишається «чарівною паличкою» нашої цивілізації. Варто було Крістоферу Нолану випустити свою «Одіссею», як мільйони людей, які не те що забули про поеми Гомера, а просто ніколи їх не читали, висловлюють думки щодо відповідності стрічки класичному сюжету, обговорюють «потрапляння» акторів у образ, ображаються на те, що режисерське бачення не збігається з їхнім власним уявленням про античний світ…
Звісно, про всі ці потрапляння чи їхню відсутність краще було б писати Андрієві Содоморі, ніж мені. До речі, про Содомору: ви взагалі замислювалися, яке це щастя, що Андрій Содомора – наш сучасник, отже античні автори в його інтерпретації розмовляють не просто нашою сучасною мовою, а й відповідають нашому уявленню про прекрасне? І майже нашим сучасником був Борис Тен, який геніально переклав поеми Гомера. Варто усвідомити одну просту річ: коли ви читаєте пафосний відгук про фільм Нолана російською мовою, маєте розуміти, що його автор напевно Гомера не читав – бо абсолютно неможливо сучасній людині звикнути до архаїчної мови Гнєдича чи навіть Жуковського. І от люди, які знають про античність із популяризованих переказів грецьких міфів, розповідають іншим, як має виглядати екранізація творів сивої давнини.
Але для того, щоб визнати право кожного сприймати й інтерпретувати Гомера так, як йому здається правильним, ми маємо визначитися, що ж таке ці поеми. Літературні твори? Художнє осмислення давньої історії? Казка, тобто міф?
Насамперед це – канон минулого. В античному світі були храми, боги і жертвоприношення, а от священної книги – як Тори, Євангелія чи Корану – ніколи не було. Тисячі літераторів Греції і Риму сторіччями, як невтомні ткачі, створювали полотно своєї великої релігії, і Гомер був першим серед них – тепер сказали б, першим з євангелістів. Усе, що ми знаємо про античних богів і античних «святих», тобто героїв, – ми знаємо саме з літератури. І література ця вважається літературою тільки тому, що, на відміну від Тори чи Євангелія, вона не є канонізованою – так греки подарували нам мистецтво інтерпретації і невтомного творчого пошуку, але не змогли затвердити свій канон.
Сучасний канон – правила світу, за якими ми живемо, – з’явився тієї самої секунди, як скромний тесля з Назарету на білому віслюку проїхав через золоті ворота звичайного провінційного міста античного світу – Єрусалима. У цей момент Єрусалим перетворюється на світову духовну столицю монотеїстичних релігій, а каноном стають не тільки дії Ісуса, а і його власна віра – й дії тих, хто проповідуватиме його ім’ям.
Коли я читаю Гомера, то нерідко замислююся над тим, як виглядав би світ, фундаментальні цінності якого були б випрацювані давніми ахейцями, а не давніми юдеями. І розумію, що це був би світ, у якому людину було б позбавлено не тільки надії на порятунок, а й свободи волі. Тому що в античному каноні таку свободу мають тільки боги. Усі ж інші – герої, антигерої, просто звичайні прохідні персонажі античної міфології – живуть волею богів, і їхні долі визначаються не власним вибором, а суперечками серед мешканців Олімпу. Навіть головний символ опору волі Зевса – Прометей, який краде для людей священний вогонь (не полум’я, як досі багато хто думає, а саме життя), – також є частиною світу безсмертних.
Тому мій улюблений герой гомерівського епосу – зовсім не Одіссей, який при всьому своєму розумі є лише інструментом у руках Афіни, а Гектор, який у своєму нестримному бажанні захистити Батьківщину діє всупереч самій божественній волі. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена здатністю боротися і не зважати на богів, коли йдеться про Батьківщину. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена сумлінням, якого в його сучасників, упевнених у непоборності рішень Зевса, просто ще немає. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, здатна боротися заради майбутнього навіть тоді, коли розуміє, що майбутнього не буде. Гектор – квиток Гомера в наш час, бо сліпий лірник створив, уявив собі цього героя; це те саме, якби зараз хлопець, що грає в комп’ютерну гру, усвідомив, що один із персонажів живе своїм життям і не зважає на його команди й саму логіку того, що відбувається на екрані комп’ютера.
Поки ми розмірковуємо про пригоди Одіссея, про цю вічну розвагу Афіни і Посейдона, не забуваймо, що сучасний українець у своєму непереборному бажанні вижити, захистити і перемогти всупереч обставинам і президентам має в античному каноні великий прототип – Гектора, який боровся за свою Батьківщину до кінця і водночас прекрасно розумів усі вади й проблеми Трої.
Саме тому автор «Іліади» не дав можливості побачити загибель великого міста не тільки його головному рятівникові, а й нам з вами – адже «Іліада» завершується перемир’ям, а не завоюванням. І це також великий урок для кожного, хто живе в сучасній Україні: якщо ми хочемо бути вірними пам’яті Гектора і зберегтися, не маємо після встановлення миру спокушатися дарами й обіцянками тих, хто хотів нас знищити.
Наша країна тепер – фортеця й місце останнього спочинку Гектора. Гектора, а не Одіссея.
Віталій Портников
02.08.2026