Федоров як герой тексту: розбір великого профайлу УП і запитань, які залишилися без відповіді

Вже всі прочитали і обговорили матеріал УП про Михайла Федорова – «Вибори Михайла Федорова. Як ексміністр оборони переграв Єрмака, став проблемою для Зеленського і хакнув смертельну хворобу», авторства Михайла Кригеля, Ангеліни Страшкуліч, Романа Романюка.

Люблю такі тексти – після них хочеться кудись терміново бігти і голосувати за героя

А якщо серйозно, то я би хотіла трохи проаналізувати величезний текст про Федорова.

Зазначу лише, що я не торкаюсь особистості самого Федорова. На загальному фоні тих, хто у владі – він таки навіть ок)

Мій основний висновок такий: матеріал містить негативні факти про Федорова, однак загальна драматургія переважно інтерпретує ці факти на його користь. Тобто проблема не стільки у відсутності критичного матеріалу, скільки в тому, хто отримує право пояснювати цей матеріал і якою смисловою рамкою при цьому користуються.

Якщо буквально виписати позитивний образ, який складається після читання, він дуже потужний. Федоров – талановитий digital-менеджер, який запропонував Зеленському нетрадиційну цифрову кампанію; організатор величезної онлайн-спільноти; творець Мінцифри, «Дії» та електронних документів; менеджер, який швидко вчиться; людина, яка пережила тяжку хворобу; технологічний модернізатор війни й один із рушіїв «Армії дронів»; противник Єрмака; захисник НАБУ і САП; людина, яка нібито попереджала Зеленського про катастрофічність атаки на антикорупційні органи; реформатор Міноборони, який намагався ламати неефективні закупівлі та сперечався з генералами; людина, яка не тримається за посаду; перспективний технологічний підприємець після відставки.

А фінал фактично цементує цей образ. Автори пропонують як можливу «ключову характеристику» Федорова «нормальність», після чого розшифровують її як уміння планувати надовго, дбати про репутацію і «не плутати державний і власний гаманці». І це досить серйозна і потужна авторська оцінка.

Структура тексту теж важлива, і вона складається з частин/розділів, які називаються так:  «Бути багатим», «Бути в грі», «Бути живим», «Бути корисним», «Бути незручним», «Бути собою». Це структура історії героя, а не нейтрального політичного профайлу.

Але якщо прибрати авторську драматургію і залишити лише фактаж, картина стає значно складнішою.

Федоров був не стороннім технократом, який випадково опинився при Зеленському, він є одним із ключових технологів його приходу до влади. Він керував digital-напрямом президентської кампанії 2019 року – кампанія будувала Telegram, Instagram і YouTube-спільноти, використовувала сегментацію аудиторій і digital-маркетинг.

Незалежний звіт ОПОРИ зафіксував тисячі рекламних публікацій у Facebook,  рекламу «Команди Зеленського» оплачувала однойменна ГО, керівником якої був Федоров. Сам він після виборів публічно розповідав про технології таргетування різних аудиторій.

Ні, це не заборонено. Але це все дає особисто мені право стверджувати, що Федоров був одним із важливих учасників побудови політичної машини Зеленського, а не просто чиновником, який прийшов потім цифровізувати державу.

Він був 6-м номером у списку Слуги народу, яка після парламентських виборів сформувала монобільшість.

І Федоров був одним із архітекторів надзвичайно ефективної цифрової кампанії, яка використовувала сегментацію аудиторій, соцмережі та маркетингові технології для мобілізації виборців. І мова тут точно не йшла про усвідомлений вибір, як має бути, коли виборці приймають рішення, за кого голосувати чи не голосувати, виходячи із знань, інформації, а не із вбивання в мозок – «голосуй за Z!». Бо це якраз дуже схоже на те, про що ми потім написали: хакнули країну.

Є ще одна важлива деталь у тексті,  деталь, яку автори спочатку наводять, але майже одразу нейтралізують. У листуванні Федорова із Сергієм Шефіром 2019 року, оприлюдненому Bihus.Info, було повідомлення про збільшення «бюджету на ботів». Федоров у нинішньому інтерв’ю категорично заперечує використання ботів. Стаття залишає ці дві версії поруч, але не намагається розв’язати суперечність. Чому?

Ще досить  показовий приклад – Держспецзв’язок. Стаття повідомляє про кримінальне провадження щодо закупівлі БПЛА із заявленими збитками 254 мільйонів гривень  і прямо пише, що критики покладають політичну відповідальність на Федорова. Федоров відповідає: фактично не «я допустив проблему», а «я відповідальний за викриття корупції».

При цьому існує важливий попередній коментар самого Федорова: у 2024 році він визнавав, що приблизно перші півтора року «Армії дронів» особисто не моніторив закупівлі, хоча Мінцифри мало доступ до даних про обсяги контрактів та кількість закуплених БПЛА.

Ось це могло б бути поставлено Федорову як дуже просте управлінське питання: якщо ви політично брали на себе відповідальність за проєкт, чому протягом приблизно півтора року не контролювали систему, в якій потім виявили закупівлі за завищеними цінами?

Але про це ніхто Федорова не спитав…

У статті конфлікт натомість переводиться в іншу драматургію: Щиголя нібито пролобіював Єрмак усупереч Федорову – Федоров став жертвою першої політичної інтриги – потім сам допоміг викрити корупцію.

Так, це може бути правдою. Але відповідальність героя перетворюється на історію про його боротьбу з поганою системою. Яку він сам і придумував, і будував, і цементував.

Найсильніший для мене фрагмент – про генералів. Оця цитата ексрадника ексміністра Цхакая: «Коли війна почалася… ніхто ніхрена не знає… спілкуєшся з генералами… вони не зовсім розуміли, що робити». Серйозно?

У тексті це прекрасно працює на легенду про Федорова: традиційна держава розгублена – військові не знають, що робити – технологічний менеджер розуміє, що треба шукати нестандартні рішення.

Але журналістськи тут проситься зовсім інший набір запитань. До прикладу: які саме генерали? коли саме? що саме вони «не розуміли»? які рішення не були ухвалені? чи йдеться про перші години, дні або місяці вторгнення? чи зверталися автори до згаданих військових по відповідь?

Без цього дуже серйозне звинувачення українського військового командування стає анонімним свідченням, яке одночасно підсилює образ Федорова як людини, що бачила вихід там, де професійні військові його не бачили.

Це особливо суттєво, бо пізніше та сама конструкція повторюється вже щодо його роботи в МОУ: генерали хочуть одне – Федоров бачить раціональніше рішення; Генштаб просить боєприпаси – Федоров ставить під сумнів необхідність; традиційна система закупівель – Федоров намагається її переламати.

Тобто це вже повторюваний сюжетний прийом: стара система не розуміє – Федоров розуміє.

В бездоказовій формі, безапеляційно, це схоже на політтехнологію, а не на журналістський збалансований текст.

В статті є і критика – серйозна, від Ігоря Федірка: МОУ за Федорова стало «black box», закрилося навіть від профільних об’єднань виробників, замкнуло на собі вимоги, ТТХ, запити і гроші.

Це надзвичайно важливе звинувачення для міністра, який позиціонується як реформатор прозорості. І це в плюс авторам статті. Але! Далі негативний досвід Федорова в МОУ знову вкладається в історію про те, як «він намагався переламати систему під свою візію, генеруючи помилки, але система виявилася міцнішою».

Хоча зрозуміло, що Федоров насправді централізував процеси, зменшив зовнішній контроль і зробив частину оборонних закупівель менш прозорою. І про це варто було говорити. Але, на жаль, фокус був обраний інший.

Ще один дуже промовистий епізод  – Patriot. У статті є, на мій погляд, один із найбільш небезпечних для репутації Федорова фактів: команда, яка проводила аудит міжнародних угод, пропустила підписання угоди на закупівлю ракет для Patriot, що викликало обурення Зеленського.

Але й це вбудовано в історію про «благі наміри» і масштаб реформування системи.  Хоча, як для профайлу, це могло б бути центральним питанням про управлінську модель: чи не створює радикальна централізація та швидке «ламання системи» нові системні ризики?

Найважливіша тема, якої не торкаються зовсім – відповідальність за 2019–2026 роки.

Стаття дуже докладно описує, як Федоров допоміг створити політичний продукт Зеленського, але майже не ставить наступного питання: яку частину політичної відповідальності за наслідки функціонування створеної ними системи він бере на себе?

Це особливо помітно, коли Федоров у фінальній частині вже говорить про боротьбу із «системою». Сама УП навіть мимохідь зауважує, що він був «не останнім гвинтиком» цієї системи з 2019 року. Але ця суперечність практично не розгортається.  А це могло бути одним із головних питань великого політичного профайлу: де закінчується Федоров, реформатор системи і починається Федоров, один із її творців?

Ось погляньте, як це все виглядає після прочитання тексту, якщо звести баланс статті буквально до двох колонок:

  1. Федоров – архітектор успішної digital-кампанії – і він же співавтор політичної машини Зеленського.
  2. «Дія», цифровізація держави – і суперечливі згадки про бюджети на ботів.
  3. Сильний менеджер – і частина владної монобільшості з 2019 року.
  4. «Армія дронів» – і корупційна справа Держспецзв’язку на 254 мільйони гривень.
  5. Співпраця з НАБУ/САП – і сам визнав, що довго не моніторив закупівлі.
  6. Конфліктував з Єрмаком – і залишався частиною дуже вузької  владної команди.
  7. Захищав незалежність НАБУ/САП – і це сталось після 6 років роботи всередині системи.
  8. Намагався реформувати МОУ – і критикований за закритість МОУ і «black box».
  9. Намагався змінити закупівлі – і аудит пропустив угоду щодо Patriot.
  10. Сперечався з неефективними рішеннями військових – і значна критика військових подана через його самого та його союзників.
  11. Не боїться конфліктувати з Зеленським – і брав участь у закритому режимі у обговоренні можливих виборів і переобранні Зеленського.
  12. Після відставки почав говорити про зміну системи – і сам був одним із ключових її учасників.

Так, є в статті трохи незручних моментів, але якісно всі вони, ці моменти, нейтралізуються поясненнями самого Федорова або сюжетною конструкцією:

А помилки? А все тому що намагався зробити щось нове. Так взагалі про всіх можна сказати. Пам’ятаєте – не помиляється лише той, хто нічого не робить. Тоді і до всіх, хто і досі вчиться і ставить експерименти над країною і державою, теж можна цю формулу використовувати.

Саме тому після дуже довгого тексту, з певною кількістю контраверсійних фактів, читач може вийти з переважно позитивним образом героя. Так, мають право писати, як хочуть.

Але тоді треба чесно сказати, що матеріал виконує частину функцій, які зазвичай виконує політичний іміджевий профайл: персоналізує героя, створює його міфологію, пояснює негативні епізоди сприятливою для нього причинністю, відділяє його від непопулярної системи, співтворцем якої він був, і вводить його в сюжет майбутньої політичної конкуренції.

А останній абзац про те, що «навіть смерть можна хакнути»  – фактично вже літературне завершення історії героя, а не завершення критичного політичного профайлу.

Це, на мою думку, і створює відчуття компліментарності, яке я безальтернативно зчитую у цьому тексті.

ШІ я попросила проілюструвати цей текст. Ось таке вийшло.

Зоя Казанжи

Останні новини: