Дві «Волині», два Якови і потяг до Львова

Давно помітив, ще з 22-го року, коли світла через російські обстріли меншає, починаю більше читати. Благо заряду лампи «уесбешки» на пару годин вистачає. А деколи просто перечитую уже колись читане, як-от «Волинь», точніше – «Волині» Самчука і Харчука. Звісно, Борис Харчук міг би свою назвати і якось інакше, але, подейкують, у тому й була задумка чи то його самого, чи компартійних органів, які поставили перед ним таке завдання – написати однойменний роман в піку «націоналістичному» Уласові Самчукові. Та як би там не було, але Харчук узяв і написав ще одну талановиту книжку, наповнивши її живим життям, так що комуняки, либонь, уже були й не раді. Насправді обидва романи для мене та й багатьох інших читачів, попри ідеологічні нюанси, лише взаємодоповнюють один одного.

І цього разу почав саме із «Волині» Харчукової, хоча за хронологією написання першою мала би бути Самчукова. Та Харчук описував події трохи ближчі в часі. До того ж його роман дивним чином переплітається з тими історіями, які сам чув від діда й баби, а герої й персонажі, наче б не з його Лоз, а з моєї Борщівки… Вже з першого тому, коли в село після гетьманців входить більшовицька перша кінна і все, що відбувається потім – це ніби й справді про мого діда по маминій лінії Лавріна Яковича Гомелюка, ровесника ХХ століття (1900 р.н.). Адже Харчукові Лози від нас кілометрів за вісім. Я й цього літа кілька разів проїздив через них. Бо туди зазвичай їду через Ланівці, а звідти (стаміци) через Лози й Вишнівець. А колись, ще студентом, вертаючись із сільгоспробіт з-під Бродів, до Вишнівця ще доїхав, а потім не захотів чекати автобуса, то рушив пішки і напряму через Лози й Котюжини, попри Горинь, через якусь годину з гаком вже був вдома.

Самчукова Тилявка трохи далі, від нас кілометрів десь за тридцять. Приблизно як і Кременець, тільки трохи вбік. І його історія також начеб віддзеркалення нашої родинної, але вже по лінії баби Домки – Домнікії Данилівни у дівоцтві Прус. Бо її тато, а мій прадід Данило також десь тоді ж, коли й Самчукові герої, переселився з родиною на нове місце, тільки не в інше село, а в межах одного і побудував нову хату на власному, як у нас кажуть, «придатку», і баба навіть рік називала, також 1900-й. Ще й частину дороги переорав, долучивши до обійстя смужку у кілька метрів. І ми саме на тій смужці, крайній лівій від межі, коли копали город, то ще навіть у 1970-х знаходили якесь дрібне іржаве залізяччя, а деколи, на дитячу радість, і старі монети. Пригадую одну навіть із XVIII століття, видно, давня була дорога… У тій хаті народилася моя мама і її чотири сестри, мої тітки – Мотря, Федося, Уляна, була і найстарша – Оленка, та померла ще немовлям. Її могилку, як і всі інші, ми із сестрою, як колись баба, а потім мама, доглядаємо і донині.

Деколи собі думаю, чому саме ця, найбільш південна частина волинської землі й водночас північний клин теперішньої Тернопільщини, дали нашій літературі ці дві постаті – Уласа Самчука і Бориса Харчука, і основні події у їхніх знаменитих романах також відбуваються саме тут? Либонь, відповіді на це й не існує, просто так співпало. Та обидва письменники, відштовхуючись від волинських реалій, наповнили свої тексти світом значно ширшим, ніж один регіон, переплетінням подій і людських доль, які виходять далеко за межі описаного ними часопростору, і, як це буває, продовжують в нашій уяві жити своїм життям. Бо деколи книжки можна читати й так. Може, саме так їх і варто читати, пропускаючи через плетиво власних спогадів та рефлексій. Принаймні, у мене інакше не виходить. Більше того, в моїй уяві вони знаходять продовження в інших книжках, інших авторів… От хоча б у «Столітньому Якові» Володимира Лиса, де він ціле століття майстерно втиснув у якихось двісті сторінок.

До речі, того ж року – 2010-го, коли й «Столітній Яків», з’явився ще один Яків, не столітній, а просто фотограф у «Деревах на дахах», хоча з моїм давнім приятелем Володимиром Лисом ми і не змовлялися. Але два Якови на один рік – не так вже й багато! Та й герої інших моїх книжок, бодай ненадовго, а у рідний волинський клин також потрапляють, бо ж мамині карчохи (картопля), як у тих же «Деревах на дахах» мусять бути викопаними! А деколи, як-от в «Останньому герої», «Криївці», чи «Інших дверях», то з Борщівки та околиць я майже не виходжу.

Та, вочевидь, так не лише в мене. Свої історії з волинським заземленням можна знайти й у інших сучасних авторів й авторок, вихідців із волинських сіл, міст і містечок. Навіть, коли вони самі про це не думають і на цьому не акцентують. До того ж в історико-культурній проєкції за сучасним адміністративним поділом Волинь – це не лише власне Волинська область, а частина її теренів розкидана ще, як мінімум, у п’яти інших… І в цьому контексті актуальні не лише Лисові Згорани, чи моя Борщівка, а й Гірники Василя Терещука й Почали Марії Якубовської, Малий Окорськ Ігоря Павлюка й Велике Поле Василя Тибеля, Рівне Олександра Ірванця й Онацьківці Надії Гуменюк, Сіножаття Івана Потія й Шумськ Сергія Синюка, Луцьк Оксани Забужко й Житомир Іллі Стронґовського, Ланівці Юрка Матевощука й Кременець Юрія Камаєва, Житомир Валерія Шевчука й Немильня Юрка Ґудзя, Верба Алли Рогашко й Ківерці Петра Кралюка, М’якоти Ігоря Римарука й Кодня В’ячеслава Медведя, хоча це вже майже східна межа, Разіне Євгена Пашковського й Володимирець Макса Кідрука, Новий Зборишів Василя Слапчука й Озеро Михалка Скаліцкі, Смига Ярослава Мельника й Рованці Миколи Рябчука… До речі, хоча Микола і вважає себе львів’янином, і так воно і є, проте в одному з недавніх інтерв’ю зайвий раз підтвердив, що його витоки і там також, у Луцькому присілку, де були бабусині пиріжки з квасолею… Даруйте, кого не згадав, і з живих, і з тих, хто уже споглядає за нами з небес, бо цей ряд з розділу літературного краєзнавства можна продовжувати ще і ще.

Звісно, у кожного регіону свій реєстр і свої «Волині», але інших авторів та з іншими назвами. Адже так звані «малі батьківщини» у кожного з нас і є тим підмурівком на якому й виростає наша українська ідентичність. А нам, волинянам, навіть тим, хто лише наполовину, чи й на чверть, залишається хіба що повторити вслід за Уласом Самчуком: «Величне, незбагнуте, незміриме диво! Волинь! Земле моя і моїх предків!..» Хоча далі за текстом у нього потяг підходить до Львова. Втім, якщо подумати, то куди ж йому ще підходити?..

Олександр Вільчинський