За останній тиждень так багато думок в голові. Така сила силенна, що я навіть не знаю, з якого боку підійти, щоб розібратись.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбудуться майстеркласи з виготовлення прикрас на осінню та різдвяну тематику
- Померла жителька Чортківського району, яку жорстоко побив син
Я не хочу порівнювати Канаду і Україну. Не хочу розповідати про тернопільські дороги і про зручності Торонто.
Я хочу поділитися думками іммігранта, котрий приїхав у гості. У вас могло скластись інше враження з моїх постів, але імміграція – це страшенно важко! Неймовірно важко! І тільки повернувшись сюди майже через рік, я зрозуміла які величезні зміни ми пережили.
Не треба думати, що Канада, США, Європа – це рай на землі. Дорогою сюди я зустріла багатьох людей, котрим дійсно зле в моїй кленовій країні. А ще тих, котрим зле всюди. Бо ваш рай на землі не залежить від доріг, політики, корупції, безробіття. Той рай може бути посеред закинутого хутора в дерев’яній хатинці – щастя може жити в найнесподіваніших місцях. І не варто думати, що віза в паспорті змінить все на краще.
Будь ласка, не варто вірити в те, що там, де нас нема, легше жити, вільніше дихати, можна голосніше сміятись! Там не чекають з розпростертими обіймами і там не помазано медом. Там все по-іншому. Комусь це “по-іншому” підходить, а комусь – ні. І перед тим як починати довжелезний шлях оформлення документів, потрібно визначити для себе цілі, прикинути варіанти їх досягнення і окреслити межу жертв, на які ви згодні піти. А жертви будуть.
А тепер про себе. Місце, де ти народився і виріс, не вирвеш із серця, не зітреш зі спогадів. А розмови по скайпу не замінять батьківських обіймів. І жоден набутий друг не зможе зрівнятися з тими, з ким пройдені Крим, Рим і мідні труби. Зі собою не забереш рідні вулиці, не запакуєш свої перші гойдалки, свою школу, лавочку першого в житті поцілунку, став із синьо-зеленим плесом… Зі собою не забереш своє коріння. Як би чудово там не складалося життя, коріння ти залишиш тут. І крапка. З цим треба змиритися, прийняти, усвідомити. Уявити і відчути весь тягар цієї аксіоми.
Може, з часом біль вчухатиме. Підростатиме Злата, і її коріння пускатиме пагони вже там, і ми підживлюватимемось від нього. Може, з часом пам’ять втрачає ясність. Може, роки лікуватимуть. І там є та буде більше сміху, там є і будемо ми троє, а що за бортом – не так важливо.
