Допомога під свист куль

«Я разом з ними відчула запах смерті», — розпочала нашу розмову Ірина К. Жінка уже тривалий час займається волонтерством, проривається через ворожі блокпости і знає не з телевізора, яке воно — життя під кулями. З метою безпеки співрозмовниця просила не вказувати її прізвища.

Починаючи від дитячих малюнків і закінчуючи одягом, харчами та зброєю — все це доходить до наших солдатів через різні руки. В основному — волонтерські, без них не існувала б нині армія. Серед людей, які вільний час присвячують тому, аби передати на передову найнеобхідніше, багато жінок.

В Ірини — двоє дітей, тому вона розуміє стан тих матерів, в яких сини тепер перебувають на фронті. «Я не можу передати, що я відчувала, коли була там, коли я бачила обличчя ще зовсім молоденьких хлопчиків. Розумію, що попереду зима, але не усвідомлюю, як саме вони зможуть її перебути, бо атаку морозу не зупиниш. Тому молю Бога та щохвилини переконую себе, що все скоро закінчиться. Але нині просто не маю права залишати вояків у біді.

…Дуже багато речей приносять люди, аби передати на схід. Запам’яталася одна старенька бабуся, котра принесла сто гривень і сказала, щоб не записували, хто вона така, промовивши, що проста благодійниця. Ці гроші в неї — останнє, що залишилося з пенсії. Але жінка віддала їх зі словами: «Їм вони нині потрібні більше, аніж мені». Є люди, що часто недовірливо запитують, чи справді гроші доходять до наших хлопців, чи не забирають волонтери собі все принесене.

…Чим ближче до передової, тим ближче до смерті. Коли запитувала у вояків, що саме їм потрібно, вони з усмішкою відповідали: «А нічого». Один розказував, що йому вже вдруге сняться діти, але не говорять нічого, просто стоять і кличуть до себе, потім сон обривається. Але про який сон під звуки пострілів може йти мова? Після чого він мені відповів: «Питаєш, що потрібно? Спокою хочу!»

…Чим ближче до передової, тим менше просять. Воякам завжди щось потрібно, та якщо на віддалених постах просять термобілизну, то на передовій — аби була хоч якась білизна. Не все залежить від волонтерів, є багато таких пунктів, куди неможливо дістатися. Знаю, що є такі точки, де солдати навіть не мають води і шукають калюжі, аби хоч губи намочити. І як би це страшно не звучало, але це правда. Вони захищають нашу землю, а ми повинні захистити їх хоча б теплими речами і харчами.

…Коли ти їдеш у машині з речами, то відчуваєш, що за тобою їде смерть, але не знаєш, із якого боку і в яку хвилину вона настане. Ніколи не знаєш, коли можуть обстріляти саме твою автівку, бо ворожій стороні байдуже, хто ти: волонтер, лікар, солдат… А на український прапор вони реагують, як бик на червоне.

…Попри всі негаразди, наші військові потребують підтримки народу. Волонтери передадуть необхідне на фронт. Що б ви не зібрали тут, у тилу, для них це буде дуже цінне там. Дитячі малюнки і листи, здавалося б, дрібничка, та вони рятують їхні життя, додають сили і мужності не здаватися, йти до кінця.

У Тернополі є багато центрів допомоги бійцям АТО, на яких невпинно працюють добровольці. І завдяки таким людям і таким центрам існує наша армія. Тому зробити свій хай і невеличкий вклад у підтримку життєдіяльності війська має кожен. Вояки жертвують своїм здоров’ям і життям, тож підтримаймо їх хоч гривнею, хоч вдячним листом».

Записала Олена КОВАЛЬОВА