До війни жив без постійного дому, а на фронті 30 діб сам тримав позицію: історія воїна 21 ОМБр
До війни він жив без постійного дому, ночував у старому погребі, гаражі чи землянці, працював вантажником і здавав картон. Сьогодні військовий із позивним «Ізя» служить у 21-й окремій механізованій бригаді та називає побратимів своєю справжньою родиною.
Його історія — про людину, яка пройшла складний шлях і на фронті відчула відповідальність, довіру та підтримку людей поруч.
До армії жив у погребі та збирав картон
До повномасштабної війни Ізя жив у Києві, однак постійного житла не мав. Його прихистком були старий протікаючий погріб, гараж або землянка.
На життя чоловік заробляв випадковими підробітками: працював вантажником, збирав і здавав картон. Саме коли він повертався з картоном, його зупинили поліцейські.
Під час перевірки з’ясувалося, що чоловік перебуває у розшуку ТЦК. Так він потрапив до війська і згодом став бійцем 21-ї окремої механізованої бригади.
На полігоні починав усе з нуля
Після мобілізації Ізя пройшов підготовку на полігоні. Там його навчали стріляти, маскуватися, надавати першу допомогу, перев’язувати рани та діяти під загрозою ворожих дронів.
Після навчання військового направили на передову під Суми. Саме там на нього чекало одне з найважчих випробувань.
65 діб на позиції, з них 30 — сам
На позиції під Сумами Ізя провів 65 діб. Перші 30 діб він залишався там сам — без напарника.
Військовий сам копав укриття, сам його розширював і сам стежив за обстановкою. Їжу, воду та необхідні речі йому доставляли дронами.
Найважчим, за словами бійця, була не фізична робота, а постійний недосип. Коли поруч немає іншої людини, заснути означає залишити позицію без нагляду.
Згодом до нього прийшов побратим із позивним «Міро». Удвох стало легше: вони могли змінювати один одного, прикривати та по черзі відпочивати.
Побратими стали для нього родиною
На позиції Ізя також збирав трофейну зброю, яку залишали російські військові, і передавав її побратимам.
Коли йому запропонували залишити позицію, він відмовився. Сьогодні боєць говорить, що українські військові стали для нього справжньою великою родиною.
Історія Ізі — це не лише про війну. Це історія про людину, яка відчула себе потрібною, отримала довіру, повагу і відповідальність за інших.
Після років життя без стабільного прихистку він знайшов поруч людей, про яких може сказати: «Це моя родина».