До пера талановито долучив фотоапарат

Василь Бурма – жива легенда, патріарх тернопільської фотожурналістики. У краї його знає всяк – якщо не особисто, то зі сторінок обласної газети «Вільне життя». Далекого 1963 року після закінчення факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка він влився у лави цієї редакції й працює тут донині. До пера Василь Олександрович влучно долучив фотоапарат. Власне, фотосправа стала його творчим розкриллям, зуміла яскраво висвітлити талант майстра. Свої роботи в різні роки він представляв на всеукраїнських і міжнародних виставках, ставав лавреатом багатьох з них. 6 січня Василь Бурма зустрічає своє 90-річчя.

Репортер і всеїдний фотограф

Василь Олександрович каже, що ніколи не брався фотографувати когось на замовлення, для цього є фотосалони. Себе ж називає  репортером і всеїдним фотографом. Інакше кажучи, будь-яка тема, життєва мить йому люба та припадає до душі. Хоча, стверджує, що нинішньої доби цифрових технологій фотографувати береться кожен. Це не погано. «Я звик до старих канонів, щоб у мене було і світло, і колір, і головне – композиція, щоб була безпосередність на обличчі того, кого знімаю, щоб я бачив його характер», – ділиться думками фотомайстер. Тривалими роками він творив чорно-білі світлини. Вважає, що це особливі фотографії, адже на них лише двома кольорами треба висловити, передати всю гаму людських почуттів, краси природи. Це важче.

Із сумкою на раменах – інакше Василя Бурму й не побачите. А в тій сумці, безперечно, фотоапаратура. Почасти кладе її також у наплічник, бере спальний мішок і подається у мандри. Любить подорожувати-ходити сам: нікому не заважає й водночас йому ніхто не перешкоджає, тож може біля якогось фотооб’єкта чаклувати-творити навіть годинами. Людина, замки, природа – тріада, яка є визначальною в його творчій та журналістській діяльності. Василя Олександровича навіть називають мисливцем за замками. Це означає, що «замкова» тема завжди присутня в його творчості, навіть вилилася в нього в написання та ілюстрування унікальної книги «Привиди старих замків». Інакше, мабуть, й бути не може. Адже мешкає й творить він у краю, де збереглися залишки третини старовинних твердинь України. Власне, ці руїни на тлі вечірнього неба йому часто нагадують привидів. Зберегти, зафіксувати їх для себе, краян, історії фотомайстер старається десятиріччями. І не лише давні фортифікаційні споруди та палаци Тернопільщини, а й Мукачевого, Ужгорода, Кам’янця-Подільського, Хотина, Жванця, Судака, Білгород-Дністровського, інших міст України.

А скільки різних історій, серед яких і кумедних, трапляється з Василем Олександровичем під час фотографування! Він їх не приховує, розповідає. Скажімо, ще з дитинства в його снах вряди-годи з’являється дивовижний замок з вежами. Одного разу, поїхавши до Хотина, навіть подумав, що цей сон втілився насправді. Тоді стояв густий-густий туман. Через його пелену пробивалися якісь казкові замкові башти. Спочатку подумав: «Марево». Підійшовши ближче, побачив декорації. З’ясувалося, що це болгарські кінематографісти напередодні знімали фільм. Інша історія. Якось у Кам’янці-Подільському хотів зловити об’єктивом мить, коли сонце сідає над вежами фортеці. Довго чекав цієї хвилини, щоб не нудьгувати час від час  бавився з песиком, який тут «господарював» – то вгостив його, то погладив. І нарешті, настала пора творчої роботи. Знайшов точку, поставив на штатив камеру. Сонце ось-ось сяде на шпиль вежі, а песик замість того, щоб полизати йому руку, лизнув об’єктив. Доки Василь Олександрович витирав об’єктив, сонце сіло, кадр, як-то кажуть, розпався.

Василь Бурма може захопливо розповідати не лише про власні випадки. Він знає чимало легенд, переказів, історичних фактів, що стосуються того чи іншого замку, міста чи села. З ним гарно спілкуватися, його цікаво читати, він талановитий фотохудожник. Остання з його книг «Усі ми трошечки коні» побачила світ 2021 року – це своєрідна ода природі, яку він дуже любить, яку безперестанно знімає, цікаво та проникливо пише про неї.

На битому шляху долі

90 років тому Василь Бурма прийшов на білий світ у полтавському селі Заріг. Дитинство було важким. Шибеником його вважали неперевершеним. Можливо, тому що не бачив поруч батька, якого спочатку покликала війна, де потрапив у ворожий полон, а коли прийшли нібито свої, то на десять років запроторили до ГУЛагу. В післявоєння матері надто важко було утримувати трійко дітей, тож розповзлися вони по рідні від Закарпаття до російського новочеркаська. Василь після семирічки вступив до ремісничого училища, встиг трохи повирізати шпонкові канавки на валах комбайнів на «ростсільмаші», а також попрацювати на верстатобудівному заводі в Лубнах на рідній Полтавщині. Відтак на нього чекала чинна військова служба.

Армійську науку вивчав в авіаційному центрі. Була тут і вечірня школа, де середню освіту могли здобувати не лише офіцери, а й рядові та сержанти. В юнака знову проявилася велика тяга до знань. Бо, попри його збиточні витівки, він ще підлітком прочитав чимало творів відомих письменників. До того ж був іще один вагомий стимул – хто бажав вступати до вишу, на три місяці швидше демобілізовували від решта особового складу. Каже, взявся за розум та екстерном завершив програму трьох класів десятирічки. Куди ж піти на навчання? Здається, це питання не викликало особливої гостроти. Писав вірші, саме у солдатських лавах прилучився до фотосправи, тож, вирішив, бути йому журналістом. Документи надіслав до Львова, в університет ім. Івана Франка на факультет журналістики. З 20 карбованцями в кишені прямо з військової частини приїхав згодом складати сюди екзамени (батьки навіть про це не знали). І склав успішно, вступив. Під час навчання у виші «зріло» подивився на власні віршовані рядки й викинув зошит з ними в кошик. Друг це зауважив, вийняв і заніс їх в університетську багатотиражку. За певний час, розгорнувши газету, Василь Олександрович побачив свою поетичну добірку, а небавом на її сторінках зауважив і власне армійське фото – на привалі поміж нехитрих солдатських наїдків стояли чоботи. Щоправда, тепер багатотиражка використала цю світлину для гоніння на стиляг і дала такий заголовок: «Солдатські чоботи замість облич». Після цих публікацій віршування Василя Бурми заспівало лебедину пісню, зате знімок з перепочинку армійців виявився першою творчою ластівкою.

Свою студентську навчальну практику Василь Бурма проводив у редакції газети «Вільне життя» в Тернополі. Його журналістський талант тут зауважили одразу, тож запропонували подальше працевлаштування. І донині з цим виданням він не розлучається, ба більше, став його своєрідним брендом. Узагалі Василя Олександровича свого часу «сватали» на роботу в московське пропагандистське агентство тасс, навіть уже згоду дав,  отримував запрошення і від київських видань, але щось в ньому промовляло, аби залишався-таки в Тернополі. І дослухався до власного серця.

Василь Бурма любить Тернопіль, Тернопілля, а вони – його. А ще журналістику. «В мене у шафах – сотні сорочок і стільки ж краваток.  Прийду в редакцію, а мені часом кажуть: «Чого так вирядилися?». Кажу: «На роботу йду, як на свято», – ділиться думками Василь Олександрович. І це справді так. Водночас дякує долі, що послала йому таке життя. «Було воно нелегке, у трудах праведних, але точно – не було безбарвним, не сірим і не буденним», – стверджує.

Чому став саме фотокореспондентом? Адже перо у Василя Бурми – вправне, живе, цікаве. «Треба було писати авторські матеріали, тобто підписувати їх іменами доярок, комбайнерів, людей інших професій та посад. У мене це викликало певну огиду, тож зайнявся фотографуванням», – твердить Василь Олександрович. І за кілька десятиріч зібрав «цілу купу негативів», які акуратно складав у конверти, підписував і кілька років тому передав у фонди обласного краєзнавчого музею. З фотокамерою він об’їздив-пройшов не лише всю Тернопільщину, а й відвідав понад 30 країн світу. Певна річ, що, повертаючись з далеких мандрів, готував не лише путівні нотатки для «Вільного життя», а й експонував фотороботи на різних персональних виставках. До слова, про свої мандри також поділився думками-враженнями у книжці, яку назвав «Дороги, путівці, стежини». Тут він захопливо словами та світлинами розповів, зокрема, про юність країни юнаків, серце Аттики, іспанські перехрестя, щедре сонце Провансу, землю Ісуса, біле марево Тадж-Махала, край блакитних фіордів, заандамські вітряки та багато інших принад і дивин. Проте найбільш любі та рідні його серцю брати-гречкосії, бо «всі ми від землі».

За власне окрилене життя Василь Бурма сфотографував десятки тисяч людей, сотні й сотні мальовничих місцин. І кожна світлина – не просто портрет, не просто пейзаж, а емоційна історія, невимовна краса природи, вихоплені миті нашої історії. Зізнається, найбільше любить фотографувати дітей та людей поважного віку. Це типажі, з одного боку, – безпосередності, щирості, з іншого –  життєвої мудрості й природності.

Зрештою, розповідати про легенду тернопільської фотожурналістики можна годинами, як і писати цілу книгу. Заслужена журналістка України Галина Садовська понад пів століття працює разом з Василем Бурмою. «Відомий письменник-сатирик Євген Дудар в одному інтерв’ю сказав мені: «Я – Євгеній, а Бурма – геній». І в тих словах щось є, адже рівних йому фотокореспондентів важко знайти. Він – скромний, навіть не публічний, а сідає писати чи фотографувати й ніби за його спиною стоїть Господь. Бо в нього дуже гарна мова в його газетних матеріалах, він любить природу, замки, ніхто так не пише про них, як він. Василь Олександрович дуже вірний своїй роботі, журналістиці», – ділиться думками пані Галина.

Принагідно ще зазначити, що Василь Бурма – заслужений журналіст України, лавреат обласної премії ім. В. Здоровеги, володар зірки на Алеї шани в Тернополі.

Фотороботи Василя Бурми

Микола Шот
Світлина автора