Депортація без строку давності: чому пам’ять про «Віслу» сьогодні звучить як попередження

Сьогодні разом із колегами з Комітету гуманітарної та інформаційної політики вшанували пам’ять жертв депортацій — поклали квіти та запалили свічки біля пам’ятного хреста.

У 2025 році ми у Верховній Раді ухвалили закон, яким було визнано примусове переселення українців у 1944–1951 роках із території тодішньої Польщі депортацією. Це про історичну справедливость.

У ті роки понад 750 тисяч українців були змушені залишити свої домівки. Люди втрачали зв’язок із рідною землею, зі своїми громадами.

Їх розселяли по різних регіонах, свідомо розпорошуючи, щоб вони не могли зберігати свою культуру та підтримувати одне одного. Забороняли говорити про своє походження, про власну історію.

Окремим етапом цієї політики стала дзеркальна акція «Вісла» 1947 року — коли близько 140 тисяч українців було примусово переселено на північ і захід Польщі. Це була спланована операція комуністичної влади, спрямована на асиміляцію та знищення української присутності на цих територіях.

Чому про це важливо голосно говорити і сьогодні?

Бо, не втомлююсь повторювати, зло, яке не було покаране — повертається.

Депортації українців досі не отримали повної міжнародної оцінки. І ми бачимо, як ті самі практики — примусове вивезення, тиск, спроби стерти ідентичність — росія застосовує проти українців просто зараз.

Але є і інший бік цієї історії.

У багатьох українських родинах це не просто сторінки підручника — це жива пам’ять, яка передається з покоління в покоління. Як і в моїй родині теж … І саме ця пам’ять вчить нас бути сильнішими та підтримувати одне одного.

Пам’ятаємо. Робимо висновки. І тримаємось разом

Вічна пам’ять усім, хто постраждав.

Євгенія Кравчук