“День тиші” — чергова фікція

“День тиші” за умов використання соцмереж взагалі виявився фікцією. Інакше, мабуть, і бути не могло. Користувачі соцмереж не є ані членами політичних партій, ані ЗМІ, ані рекламними та пі-ар агенціями – тому на них не поширюється заборона на передвиборчу агітацію. Вони цілком можуть взагалі не знати, що є “агітацією”, а що не є. Висловити свою думку про когось з політиків – це є “агітація”? А повідомити друзів про те, за кого ти збираєшся голосувати і чому? А “лайкнути” чи “розшарити” статус когось з політиків-кандидатів чи статтю про якусь партію – це агітація чи просто спілкування в колі знайомих?

Соцмережі сприймаються нами саме як простір приватного життя і спілкування. На кшталт радянської кухні. Навіть “революції фейсбуку”, включно з Революцією гідності, навіть інформаційна війна, яка ведеться, зокрема, за посередництвом соцмереж не в змозі переконали нас у зворотному. І це правильно. бо якщо це не приватний простір, а громадський – тоді він мусить бути регульований і контрольований. І тоді ми потрапимо у російську пастку, де блогеров прирівнюють до журналістів, блогосферу і соцмережі – до ЗМІ і в такий спосіб позбавляють людей можливості вільного приватного спілкування.

Приватне і суспільне перестали бути жорсткими опозиціями у сфері інформації. Спілкування у соцмережах виявилося цілком соціальним – хоча всі знають, що це приватні думки для відносно вузького кола френдів. Колізії між приватним повідомленням і його суспільним використанням стосовно соцмереж виникають все частіше. Випадки бувають кумедні – як, приміром, з “міністром культури ЛНР”, яка розмістила відверту фотосесію “для друзів” у соцмережах, а потім розлютилася і вимагала страшних покарань, з розстрілом включно, коли ці фото стали надбанням широкого загалу і зробили з “міністра” посміховисько. А бувають і драматичні випадки – коли приватні повідомлення про людей і їхнє становище на окупованих територіях потрапляють у широкий обіг, передруковують у ЗМІ (які все частіше використовують соцмережі в якості джерела інформації), і це коштує людям безпеки чи й самого життя.

Інтернет є публічним простором, який майже не контролюється і не обмежується жодною владою. Існує невелика кількість дуже загальних заборон – які можна більш-менш легко обійти. Намагання деяких авторитарних держав – як от Китаю чи Росії – жорстко обмежувати і регулювати спілкування в Інтернет-просторі виглядають політичним дикунством і утопічною мрією одночасно. Але небажання користувачів дотримуватися добровільно норм закону – не кажучи вже про елементарну порядність – викликає незручні запитання.

Ми звикли сприймати інтернет-спілкування як зону цілковитої свободи. Де закони диктує інформація, де все повинно відповідати найперше “інформаційним” потребам – швидкого поширення, обміну, креативності тощо. Головною умовою цього простору є абсолютна свобода. Тобто свобода, яка обмежується виключно волею користувача. І в такий спосіб, як будь-яка інша свобода, свобода інформаційного простору апелює до особистої відповідальності людини. Зокрема, до її здорового глузду, громадянської свідомості і просто доброго смаку.

Але як тоді бути з “днем тиші”? Здоровий глузд каже, що в “дні тиші” для суспільства немає жодного змісту. Утверджувати власні уявлення про здоровий глузд і порушувати день тиші у “просторі свободи”, яким є Інтернет? Чи триматися закону, встановленого начебто не для мене, бо ж приватна особа, але розуміючи, що приватне і громадське в соцмережах є тотожнім? Спробуйте відповісти. Я особисто не маю відповіді.