Дарця Веретюк: «Пантеон Героїв у Тернополі став початком нової культури військової пам’яті в Україні»
Повномасштабна війна змусила українські громади не лише боронити державу, а й шукати нову мову пам’яті. Саме Тернопіль став першим містом в Україні, де було створено світлий уніфікований військовий некрополь – Пантеон Героїв. Його концепція стала відправною точкою для багатьох інших громад, які сьогодні переосмислюють, якими мають бути місця вшанування полеглих захисників.
Для співавторки концепції Пантеону Героїв Дарці Веретюк ця робота ніколи не була лише архітектурним чи дизайнерським проєктом. Після загибелі у травні 2022 року її близької людини – журналіста, пластуна, військового та Героя України Віталія Дереха – питання того, яким має бути місце пам’яті про українських воїнів, стало для неї особистим. Побачивши навесні 2023 року перший проєкт Пантеону, який викликав неоднозначну реакцію серед родин полеглих, вона запропонувала власне бачення меморіального простору, прагнучи зберегти ідею уніфікації, але наповнити її новими сенсами, заснованими на українській історичній традиції та європейській культурі військової пам’яті.
Довідка. Пантеон Героїв у Тернополі став першим в Україні світлим уніфікованим військовим некрополем, створеним з початку російського повномасштабного вторгнення. Його концепцію підтримала абсолютна більшість родин полеглих захисників, а сам меморіал став орієнтиром для інших громад, які сьогодні формують власні простори військової пам’яті.
Чому військовий меморіал – це значно більше, ніж однакові пам’ятники? Чому форма, матеріал, колір і навіть просторові рішення мають значення? Яку роль у меморіальному просторі відіграють державні символи, зокрема прапор, і чому пам’ять про полеглих потрібно проєктувати не на роки, а на століття вперед? Як народжувалася концепція Пантеону Героїв у Тернополі, чому її основою стали українська історична традиція та Меморіал Українських січових стрільців на горі Маківка, а також чому меморіальний простір має бути не лише місцем скорботи, а й місцем сили, пам’яті та вдячності – про це розповідає «Погляду» Дарця Веретюк.
– Як народилася ідея Пантеону Героїв у Тернополі та які головні сенси ти хотіла закласти в цей простір?
– Ідея Пантеону Героїв, як і саме це місце, народилася не з нашої волі, а з потреби та вимоги часу.
Якщо говорити про конкретний дизайн, то варто розуміти, що про уніфікацію поховань родини загиблих почали домовлятися ще влітку 2022 року. Однак у березні 2023-го проєкт, який представили сім’ям, а також зразок пам’ятника, який експонувався у адміністративній установі СКП Ритуальна служба від 17 березня, фактично відштовхнули багатьох людей від самої ідеї уніфікації. Поверхня полірованого сіро-чорного покостівського граніту не відповідала їхньому уявленню про гідне вшанування полеглих воїнів.
Побачивши цю ситуацію, я через спільних знайомих вийшла на контакт із міською владою, щоб спробувати виправити ситуацію. Для мене було важливо зберегти саму ідею уніфікації, але знайти для неї якіснішу та більш змістовну форму, яка відповідала б призначенню цього місця.
Якщо ж говорити про той вигляд Пантеону, який у підсумку був реалізований, то не є таємницею, що головним референсом став Меморіал Українських січових стрільців на горі Маківка.
Цей референс був обраний із кількох причин. Одна з них через його символічне значення. Це перший з-посеред військових меморіалів доби національно-визвольних змагань на території України, пов’язаний з українським військом Першої світової війни.
Довідка. До весни 2023 року Дарця Веретюк не займалася проєктуванням військових кладовищ чи дослідженням некрополістики на професійному рівні. Водночас певне підґрунтя для такої роботи дівчина мала. Дарця кілька років працювала гідом, тож історія України та її війська, а також історична архітектура були їй близькими темами. Також вона працювала графічною дизайнеркою, що дало їй навички просторової уяви та вміння переводити сенси у візуальну форму.
– Що для тебе означає військовий меморіал і чим він відрізняється від звичайного кладовища?
– Важливо розуміти, що військовий цвинтар – це не просто сектор поховань. Це складна меморіальна структура, яка складається з багатьох елементів.
Перш за все, це вхідна група, яка символічно відділяє світ живих від простору полеглих воїнів. Людина, яка заходить на військовий цвинтар, має фізично відчути, що потрапила в особливе, сакральне місце.
Не менш важливим є центральний монумент. Він має нагадувати про те, за що боролися ці люди, що вони захищали, з якими переконаннями йшли у бій і заради чого віддали своє життя.
Також важливими є флагштоки, меморіальні елемети національної симоволіки, система просторових акцентів та інші деталі, які формують відчуття військового меморіалу.
Тому військове кладовище — це не лише питання уніфікації пам’ятників. Уніфікація є важливою, але сама по собі вона не створює військового меморіального простору.
Сьогодні у багатьох містах можна побачити уніфіковані поховання з чорного полірованого габро та гравійованими фотографіями. Формально це теж уніфікація.
Проте якщо через багато років зникнуть прапори, які зараз сигналізують про військовий характер цих секторів, ми побачимо просто однакові чорні могили. Простір втратить свою меморіальну ідентичність.
Для мене показовим є приклад козацьких хрестів. Якщо ми десь у полі побачимо навіть один такий хрест, то відразу зрозуміємо, що це козацьке поховання. Попри те, що козацькі хрести мають десятки різновидів і форм, вони впізнавані завдяки своїй символіці та традиції.
Так само має працювати і сучасний військовий меморіал. Він повинен бути впізнаваним не лише через однакові пам’ятники, а через цілісну систему символів і просторових рішень, які однозначно вказують: перед нами місце військової пам’яті.
– Яку роль в концепції Пантеону Героїв відіграють прапори та символи пам’яті?
– У нас є три державні символи – прапор, герб і гімн. Якщо ми починаємо використовувати прапор як утилітарний предмет, як річ побутового вжитку, то виникає питання: ми підкреслюємо його символічне значення чи, навпаки, зводимо його до функціонального об’єкта?
Звичайно, я розумію бажання родин бачити прапори на могилах своїх близьких. І це стосується не лише сімей полеглих. Людям загалом властиво шукати зовнішні символи та ритуали, які допомагають переживати втрату.
Для багатьох матерів загиблих військових шум прапора на вітрі асоціюється з помахами ангельських крил, нагадує про присутність сина чи чоловіка поруч. Це абсолютно зрозуміла людська потреба.
Саме тому більшість українських громад встановлюють флагштоки з великими прапорами біля кожного поховання. З візуального погляду це справді виглядає ефектно. Але будь-яка меморіалізація потребує не лише емоційних рішень, а й стратегічного мислення.
Коли ми створюємо військовий меморіал, то маємо думати не про кілька найближчих років, а про десятиліття й століття. Важливо розуміти, як це місце виглядатиме через сто чи півтисячі років.
Очевидно, що прапори не можуть експлуатуватися вічно. Банери, флагштоки, індивідуальне озеленення, вази, лампадки — усе це тимчасові елементи. Вони можуть існувати десять, двадцять чи навіть більше років, але зрештою зникнуть. Тому під час проєктування військового меморіалу потрібно думати про ті елементи, які залишаться після того, як цих речей уже не буде.
– Тому ти порушуєш екологічний аспект використання прапорів на військових похованнях?
– Так. Сьогодні більшість прапорів виготовляють із дешевого поліестеру. Водночас в Україні досі немає повноцінного закону про державний прапор і затвердженого церемоніалу прощання з ним. Тому після використання тисячі прапорів часто просто опиняються на смітниках.
Іноземці, які відвідують Пантеон Героїв у Тернополі, дуже часто ставлять просте питання: що ви робите з усіма цими прапорами після того, як вони зношуються? І я не маю чіткої та гідної відповіді.
Так, окремі громади збирають старі прапори, але що далі? Де їх зберігати? Скільки місця для цього потрібно? Який механізм подальшої утилізації чи переробки? На ці питання поки що ніхто системно не відповів.
Теоретично переробка можлива. В Україні існують підприємства, які можуть перетворювати такі матеріали на неткане волокно для подальшого використання, зокрема і для військових потреб. Але на практиці ця система не працює.
Тому мені здається, що чим швидше ми почнемо ставитися до прапора насамперед як до державного символу, а не як до предмета побутового використання, тим краще. Це також питання нашої зрілості як держави.
– Чому, на твою думку, увічнення пам’яті потрібно розглядати в масштабі століть?
– Якщо повернутися до теми військових кладовищ, то проблема полягає не лише у прапорах. Уявімо типовий військовий сектор через кілька десятків років. Прапори зникли. Залишилися лише однакові чорні гранітні плити з фотографіями.
Як людина, яка народиться через десять, двадцять чи п’ятдесят років, зрозуміє, що це саме військове поховання? Часто кажуть: на фотографії видно військову форму. Але для цього потрібно підійти впритул до пам’ятника.
А як зрозуміти це на рівні простору? Як зробити так, щоб військовий меморіал залишався впізнаваним через покоління?
Для мене поняття увічнення пам’яті буквально означає роботу на віки. Ми маємо створювати такі простори, які будуть читатися як військові меморіали навіть через століття.
Саме тому важлива не лише уніфікація пам’ятників. Потрібна ціла система символів і просторових рішень: вхідна група, центральний монумент, характерна форма надгробків, матеріали, озеленення, меморіальні акценти. Усе це разом формує впізнаваний військовий цвинтар.
– Пантеон Героїв у Тернополі часто називають прикладом європейського підходу до меморіалізації. Чим він відмінний від радянського?
– Однією з важливих особливостей Пантеону Героїв у Тернополі є те, що він демонструє належність України до європейської меморіальної традиції. Він сигналізує світові: ми є частиною демократичної цивілізації, а не продовженням радянської чи російської моделі пам’яті.
Ми свідомо відмовилися від чорного полірованого граніту, масивних форм і підходів, які десятиліттями домінували на пострадянському просторі. Натомість звернулися до світліших матеріалів, української історичної традиції та принципів сучасної військової некрополістики.
Тому вигляд наших військових кладовищ — це не лише питання архітектури чи дизайну. Це також питання ідентичності, міжнародної комунікації та ціннісного вибору країни. Через такі простори ми показуємо світові, хто ми є і до якої цивілізаційної традиції належимо.
– Яким має бути меморіальний простір, щоб він зберігав пам’ять про загиблих і водночас надихав живих?
– Колір пам’ятних знаків, як і загальна архітектура меморіального простору, безпосередньо впливають на наше сприйняття та емоційний стан.
Часто можна почути: «Яка різниця, якого кольору пам’ятник?» Насправді різниця є. Достатньо уявити себе в абсолютно чорній кімнаті або в абсолютно білій. Відчуття будуть різними. Так само і з меморіальним простором.
Коли людина потрапляє на цвинтар, заповнений темними полірованими плитами, вона переживає один емоційний стан. Натомість світлі, стримані й аскетичні пам’ятні знаки формують зовсім інше сприйняття. Вони не применшують втрати, але дозволяють говорити не лише про біль, а й про гідність, пошану та вдячність.
Коли ми створюємо військові меморіали, важливо розуміти, для кого вони будуються. Насамперед – для історії та майбутніх поколінь.
Скорбота родин загиблих є надзвичайно важливою, і її неможливо скасувати чи проігнорувати. Це частина нашої реальності. Але через десятки й сотні років люди, які приходитимуть до цих місць, повинні відчувати не лише смуток, а передусім вдячність і повагу до тих, хто віддав життя за країну.
Скорбота – це важке й пригнічувальне почуття. Вдячність і шана – це те, що формує націю переможців. Саме тому меморіальні простори мають бути не тільки місцями жалоби, а й місцями сили, де людина усвідомлює ціну свободи та значення жертовності тих, хто боровся за державу.
– Як досвід Тернополя вже впливає на формування нової культури військової пам’яті в інших громадах України?
– Пантеон Героїв у Тернополі став одним із перших і найвпливовіших прикладів нової української військової некрополістики. Водночас важливим є не лише сам факт уніфікації, а й форма пам’ятних знаків, яка була переосмислена та адаптована до сучасної української традиції військового вшанування.
Сьогодні дедалі більше громад створюють світлі меморіальні простори та військові кладовища. У тій чи іншій мірі ці проєкти відповідають принципам сучасної української військової некрополістики — з акцентом на гідність, історичну тяглість, уніфікацію та впізнаваність меморіального простору.
Багато громад звертаються за консультаціями, просять провести навчання та поділитися досвідом. До Тернополя приїжджали представники Одеси, Кривого Рогу, Ірпеня, Харкова, Львова та інших міст. Ми разом вивчаємо світову практику і найбільш якісні підходи до створення військових меморіалів і шукають власні моделі вшанування полеглих захисників.
Тому можна говорити, що ідея світлого уніфікованого військового меморіалу, вперше реалізована в Тернополі, вже поширюється Україною. Звісно, кожна громада адаптує її під власний контекст, але сам підхід до створення світлих просторів пам’яті значною мірою бере свій початок саме тут.
І найважливіше — цей процес уже неможливо зупинити. В Україні поступово формується власна культура військового вшанування, відмінна від радянських і російських зразків. Тернопільський Пантеон Героїв став одним із перших і найпомітніших кроків у цьому напрямку.
Спілкувалася Надія Греса