Дарія Дмитрівна Чубата: «Я не звикла зупинятися»

– Даріє Дмитрівно, Ви від народження проживаєте у Тернополі, а Ваше дитинство припало на непрості роки. Поділіться, будь ласка, спогадами з нього.

– Важкі, невтішні спогади дитинства: розруха, довжелезні черги за хлібом. Різдво при наглухо зашторених коцами вікнах, аби не почули навіть стишених співів коляди й не побачили запаленої свічки на столі. «Чорні ворони» серед ночі забирають українські родини до Сибіру. На залізничній колії товарні поїзди утрамбовані арештантами, винними лише в тому, що люблять свою Батьківщину.

А ще, моє покоління – свідок знавіснілої злоби, руйнації «визволителями» мого рідного Тернополя. Зокрема, Замонастирської церкви по вул. Острозького. Наш яничар допомагав зняти хреста і за свої «услуги» переламав хребет, падаючи. Він і вся його родина за цей гріх конали в муках…
Тільки виродкам-недоумкам спало на думку зірвати в центрі міста Парафіяльний костел – шедевр світового мистецтва, зруйнувати костел о. єзуїтів, знищити пам’ятник Адаму Міцкевичу… І не дивно, бо ці виродки вийшли з болота-багна, де діє єдине їх життєве кредо: «спать, жрать, піть, гулять, морду біть, насіловать, властвовать». Сьогодні події на Сході та в Криму підтверджують сказане.

– Якими були тоді люди? Місто як позиціонувалося?

– Дощенту зруйноване місто мешканці намагалися очистити від руйнівних залишків. А діти, особливо хлопчики, не відаючи, що гратись знайденими гільзами не можна, після їх зривів часто позбувалися життя або залишались скаліченими… І знову плач-ридання в потерпілих сім’ях… Подібно й до сьогодення в Донецьку, Артемівську… Такий самий оскаженілий почерк.
Проте люди все одно були доброзичливими. Біда завжди зближує, поєднує в горі, як і в незначних радощах – кусень хліба є для дітей, а дорослим – як Бог пошле: є кропива, лобода, квасок, і то вже розкіш. І, попри все те, люди завжди були скромними, шляхетними, раділи відновленому театрові по вул. І. Франка й не пропускали жодної вистави…

– Коли Ви вступали до інституту, якими тоді були ідеали тогочасної молоді?

– Моє покоління «пропадало-потопало» в бібліотеках, намагалось придбати книжки для домашніх бібліотек, які також під час воєнних подій були знищені. Кожен мріяв отримати якнайкращу освіту. І не тільки тому, щоб ефективніше допомагати родині, але й щоб не уподібнюватися до «старшого брата» та й, врешті, не зганьбити власного родоводу… Й тут «недремлющий глаз» тримав місцевих жителів під контролем… Мені пощастило стати студенткою медінституту лише за третім разом: настирлива донька «неблагонадійної» родини то не добирала одного балу, то не вистачало пару тижнів до дворічного стажу… Й нарешті, 1959 рік – студентка. А в інституті, звичайно, й учасниця хору, ансамблю, конферансьє, декламатор, учасниця студентського терапевтичного гуртка, наукових конференцій; відвідування обласної філармонії, драмтеатру… Ні хвилини вільної. Як твердить Піфагор: «Кубок життя був би солодким до нудоти, якби не падали в нього гіркі сльози».

– Ви – різностороння особистість і встигли відбутися як лікар, громадський діяч, літератор, матір. Що приносило сили?

– Призначення жінки – оберігати свій рід. Чоловік відійшов у вічність 5 років тому, матуся – 15 років тому. А мені перепала жіноча доля і дипломата, і диригента, і скарбника, і куховарки, і прибиральниці… всього не перерахувати. І слава Всевишньому, що береже мене ще донині. Бо сил, вміння, любові має вистачити для кожного з моїх підопічних. Хоч роки беруть своє!.. Та любов оберігає кожного з нас у будь-яких обставинах, а віра й надія дають наснагу. І чим більше їх даруєш, тим і щасливіший сам. Саме любов’ю треба будувати своє гніздечко, наповнювати його чистотою помислів, взаємин; уважністю, обережністю у висловленні думок, делікатністю та вимогливістю. Любов перетворює мідяки на золото.

– За плечима – багато зробленого. Ви і сьогодні продовжуєте трудитися.

– Я не звикла зупинятися. Стояча вода каламутна. Просто хочеться залишити по собі вагомий слід для нащадків. І де, скажіть, позичити часу на вишиття, читання, написання, слухання музики, відвідування театру?! Як завжди – бракує, і ніхто не поділиться ним, та й купити ніде й немає за що… Отаке-то життя скороплинне. То ж вчімося плисти по ньому самотужки, або придбаймо надійну опору в Бога. Вимолюймо прощення за недбалість, марнотратство! Працюймо і воздастся нам! «Без труда нема калач,» – каже народна мудрість.

– Ви понад 20 років очолюєте товариство «Просвіта». Жінка-очільник сьогодні не рідкість. І все ж, це нелегка ноша…

– В кожного з нас невтрачене почуття обов’язку перед батьками, дітьми, співпрацівниками і, нарешті, перед рідним народом і Україною.
Нівелюють мою рідну мову, забороняють-перекручують історію моєї держави, занехаюють пісню моїх пращурів, переконують нас у меншовартості українського народу… То чи сміємо мовчати?! Ні, і ще раз ні! Відстоювати, відроджувати, пропагувати рідне слово, рідну землю та її багатовікову історію! То й просвітянські заходи проводимо, пояснюємо, показуємо, переконуємо… Ніколи не пізно нести світло у темряву. Хоч дехто скептично ставиться до цього, але хіба можна сидіти, склавши руки, затуливши уста, уподібнитися якосьбудька? Шкода (не те слово), що на державному рівні не підтримують «Просвіту». Але наш доброзичливий народ завжди відгукується на благородні справи. Висловлюємо щиру дяку нашим меценатам.

– Що Вас останнє емоційно сильно вразило? Можливо, захід, вірш, зустріч…

– Активність нашої молоді як на Євромайданах, так і у звичайних щоденних діях неперевершена. В листопаді-грудні 2014 просвітяни міста провели конкурс «Вишневі усмішки» до дня народження Остапа Вишні. Відгукнувся 41 учасник, з них 21 учень школи, училища, інституту, також просвітяни віком від 10-13 років. Звичайно, ми були ощасливлені такою зібраністю, ентузіазмом й натхненністю духа.

– Ви також є авторкою восьми книг. Богдан Ігор-Антонич говорив, що його вірші народжуються у важких потугах, не лише душевних. Ваша поезія за яких умов створюється?

– Кожен з нас безкоштовно отримав від Всевишнього декілька талантів. А чи ми їх вдосконалюємо, не лінуємось, не боїмось труднощів, чи настирливо і наполегливо досягаємо мети?!
Лікарю нелегко доводиться при встановленні діагнозу, а тим більше при досягненні мети після призначення лікуванні (чи хворий занедбує хворобу, бо байдужий або недостатньо забезпечений, аби спромігся своєчасно приймати ліки). Щоденно лікар спостерігає людські принади чи відрази, а біль завжди викликає у нього почуття любові до ближнього й необхідності підсобити порадою, увагою, практичною допомогою. Лікар страждає разом з хворим, і тому виливає ці почуття у вірші, чи у прозі, чи у погляді, чи у благородному вчинкові. Хто на що гаразд, як мовиться.
Безперечно, над кожним словом треба трудитися в поті чола. Бо слово – і меч, і мед, і отрута, і цілющий нектар. Воно вимагає до себе обачного та делікатного ставлення, глибинного проникнення у його суть.

– Що можете сказати про літературний процес сьогодні? Які сучасні автори Вам близькі?

– Хто кохається в літературі, той не може обійти увагою твори Ліни Костенко, Петра Перебийноса, Миколи Луківа, Любові Голоти, В. Базилевського, В. Крищенка, О. Гончара… У кожного свій шлях широкий… Але Слово має нести позитив, інтелігентність, вишуканість, глибокий зміст, непідкупну любов. І тому мені важко й боляче читати у творах деяких нині відомих письменників брудні вислови. Не варто розмінюватися на дрібноту, робитися слухняними рабами. Варто би письмотворцям закарбувати для себе поради Олега Ольжича-Кандиби:

«Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти».

Духовна енергія спроможна виховати цілісну натуру, сильний характер. Тож намагаймося саме так писати, аби прочитане надихало, прислужилося усім своїм розумом і серцем людині-будівничому Вітчизни. Серед тернопільських поетів мені імпонують О. Герман, А. Вікарук, О. Смик, Б. Мельничук, проза П. Сороки. А яке багатство у чудо-книжечках для дітей В. Семеняк, Г. Назарків!

– На Ваш погляд, чи маємо ми той інтелектуальний резерв, з яким зможемо будувати краще майбутнє?

– Безперечно, маємо. Аби тільки наші видавництва могли друкувати значно більшу кількість творів Білинського, В. Голобородька, вищезгаданих мною письменників. А інтелектуальний резерв у нас багатющий, ходить поруч з нами, встигаймо лише осягнути.
До прикладу: «Лицарі нескореного духу». В цьому шедеврі твори І. Гнатюка, Г. Радошівського-Барана, О. Ангелюка – будівничих нашої України. Або «Видатні постаті покутського села Чортівець» В. Тригуб’яка; чи «На Великдень»; чи «Як важко в храм поезії входжу» Т. Гордієнко… А нещодавно ознайомилась з подарунковими збірниками поезій «Воїнам світла» та «Живи, Надіє» – це посвята захисникам України, українським волонтерам, жервтодавцям і меценатам, щира вдячність за щоденний подвиг. Прочитавши їх, розчулена, а над деякими ридала серцем і не могла стримати сліз. Горджуся, що на сторінках цих книг високопатріотичні твори й авторів Тернопільщини. З такими людьми ми неодмінно побудуємо наше світлоносне, патріотичне майбутнє! Сумніву не повинно бути!

Юлія Хім’як