Кабмін прийняв бюджетну декларацію на 2025-2027 роки. Це – основа для підготовки держбюджету наступного року. Передбачено щорічне підвищення податків для населення і бізнесу, зменшення зовнішньої допомоги та відновлення функціонування дітища режиму Зеленського – Дорожного фонду.
Фінансується ремонт доріг: у 2025 році – 44 млрд грн, а у 2026 і 2027 роках – 124 млрд та 233 млрд. грн відповідно. Зрозуміло, що навряд чи роботи будуть виконані, а гроші розчиняться. В України відсутні технологічні можливості виробництва дорожнього бітуму у таких об’ємах, а імпорт з Білорусії неможливий при існуванні понад 110 млн$ заборгованості.
За офіційними даними, понад 60% доходу до держбюджету направили комерційні банки, тобто ті, хто «ганяє повітря», тобто «керує» потоками коштів з офіційної міжнародної допомоги до кишень власників комерційних банків. Звичайно, це і є офіційною політикою Національного банку, тому прямуємо до офіційних звинувачень міжнародного фінмоніторингу.
На Конференції з питань відновлення у Берліні Мінекономіки України заявило, що для досягнення зростання ВВП, достатнього буде 10-30 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій (ПІІ) щорічно.
Хороша думка. ЇЇ аналізували науковці Лондонської школи економіки. Вони міркують, що для цього потрібно гармонізувати інтереси держави, національного бізнесу та іноземних інвесторів у період повоєнного відновлення.
Вважливість ПІІ ніхто не заперечує. Але зосередженість лише на них, зазвичай, входить до одного ідеологічного кошика: максимально відкрита економіка та нехтування місцевою промисловою політикою. Але українські підприємства і так стикаються з купою труднощів через війну і потребують активної державної політики для відновлення своїх конкурентних позицій.
Наведемо кілька прикладів. У воєнних умовах українські компанії інвестують в економіку своєї країни активніше за іноземців. За 2023 р. Україна отримала 4,3 млрд. дол. ПІІ. Вражаюче зростання, порівняно із мізерними 250 млн.дол., роком раніше. Водночас, український бізнес інвестує кратно більше. Дані про внутрішні інвестиції за 2023 р. недоступні, але у 2022 р. капітальні інвестиції українських підприємств сягнули 10,5 млрд. дол. При цьому, готовність українців до ризиків дивовижна: кошти вкладаються у виробництво, навіть в Харкові та Нікополі, які постійно під обстрілами.
То хіба не логічно віддавати пріоритет активізації капіталу українських компаній – тих, хто забезпечує левову частку інвестицій у воєнний час?
Так, українські металурги системно порахували, що галузь потребуватиме 15 млрд. дол. інвестицій в декарбонізацію (передумова для допуску продукції на ринок ЄС). Інший, вже локальний приклад: український інвестор шукає фінансування 180 млн. дол. і готовий вкласти своїх 80 млн. дол., щоб створити перший в Україні з радянських часів завод листового скла, яке у великих обсягах знадобиться при відбудові.
Окремим пріоритетом має стати сектор «критичних корисних копалин». Європейці й американці з ентузіазмом висловлюються про їх величезні поклади в Україні (маємо 22 з 30 критичних мінералів, визначених Брюсселем важливими для ЄС та «зеленого переходу»). Зараз ЄС залежить від Китаю.
Варто також опрацювати політичні важелі, які допомогли б надати більше ресурсів саме українським підприємствам. Українські виробники здатні забезпечити 80% будматеріалів, потрібних для відбудови. Доцільно було б оголосити «виключення заради національної безпеки» у своїх зобов’язаннях перед ЄС і СОТ та ухвалити закон про локалізацію державних тендерів. І зробити це саме зараз у час чергового старту перемовин про вступ до ЕС. Нам варто спробувати домовитися з останнім про тимчасове правило «місцевої складової», яка застосовуватиметься під час війни та на початку періоду відновлення.
Посилення уваги до внутрішніх інвесторів і підприємств є своєчасним і логічним саме зараз, коли росія здатна легко відлякувати іноземних інвесторів новими хвилями руйнувань. Підтримуючи українські компанії на цьому етапі, Україна зможе підготувати їх для конкурування та співпраці з іноземними інвесторами, коли останні нарешті зможуть масштабно зайти в країну.
Відстояти, захистити й розвинути ефективну економіку своїх виробників і працівників – це разом і є шляхетністю в політиці, це і є політика вольностей, можливостей, заможності. Це базис української України – держави вільних, що народились жити щасливими.
Зрозуміло, що для політики національних інтересів потрібні інші керманичі – потрібен український Уряд воєнного часу.
