Завивання сирени повітряної тривоги особливої бадьорості не додає, хоча до її повторюваності й відносної регулярності потроху звикаєш. І найбільше реагують на неї, за моїми спостереженнями, сусідські пси – починають активно гавкати. Люди ж поблизу, доводиться бачити, ходять у своїх справах, прогулюються з дитячими візочками точнісінько як в цілком мирний час – незважаючи на наполегливі застереження і заклики до обережності. Легковажно? Напевно. Їхня поведінка зміниться, якщо раптом…? Теж більш ніж напевно – така вже людська природа. Починаєш навіть проводити в голові якісь калькуляції: а) ну, може, літак чи ракета націлені не на Тернопіль, а тривогу оголошують для перестраховки; б) якщо й націлений супостат на Тернопіль, то його “презент” необов’язково дістанеться тобі; в) зі сказаного вище випливає, що шанс загинути внаслідок ДТП нині, принаймні в наших краях, є не меншим, ніж стати жертвою бомбардування чи ракетного обстрілу. Зрозуміло, всі ці прикидки можуть полетіти шкереберть після першого ж вибуху чогось у солідному тротиловому еквіваленті (тьху-тьху), але така вже особливість людської психіки – шукати якісь пом’якшуючі моменти навіть за доволі важких обставин.
Минулого року, пригадую, таки щось прилетіло і до нас. На якийсь час зникло світло, люди кинулися запасатися водою… Як і ведеться – дзвінки родичам, знайомим: “Як ви там?”. Попри заклики сидіти в укритті й “не рипатися”, вийшов на вулицю (можливо, журналістська цікавість взяла гору над зрозумілим острахом). А вийшовши, побачив, що життя поблизу практично не змінилося. Великі групи студентів одного з місцевих вишів перед входом до гуртожитків (під час повітряної тривоги) наче втілювали в життя гасло “Вдаримо по путінському режиму масовими зібраннями і веселим реготом”. Громадський транспорт не курсував, алелюдей на зупинках було чимало, і поліцейські змушені були передавати гучномовцями, що чекають вони даремно і що краще піти у сховище…
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- Тернопільщина втратила захисника Назарія Недобійчука
Доки це триватиме? Це нині головне питання, яке, напевно, хвилює всіх. Мій добрий знайомий, людина категорична й пряма, схильна сприймати світ у однозначних чорних чи білих тонах, заявляє безапеляційно, розтинаючи при цьому ребром долоні повітря, що все закінчиться тим, що ми “поженемо москаля до Уралу”. Та що там мій знайомий – он десь рік тому вельми фотогенічна тележурналістка місцевого телеканалу у розмові з одним із екс-очільників області, говорячи про російських окупантів, оцінила їхнє становище такими словами: “Та вони вже майже здалися!” Співрозмовнику в студії це, вочевидь, здалося надміру оптимістичним, і він, теж висловивши впевненість в нашій перемозі, зазначив, що недооцінювати ворога не варто і остаточна звитяга України коштуватиме їй чималих людських і матеріальних жертв.
Чимало часу спливло відтоді. Пролитої української крові, зазначу, теж. Нині військові експерти й державні мужі різних країн пророкують війну на невизначений термін – мінімум на кілька років. Зокрема, екс-нардеп і професійний військовий Андрій Тетерук заявляє, що “Росія перейшла до системних бойових дій”… Наразі ж ніхто – ні мій знайомий, ні чарівна тележурналістка, ні колишній обласний керівник (більше заклопотаний нині кримінальним провадженням проти нього), ні аналітики в рамках національного телемарафону, ні Президент країни – не в змозі сказати, доки триватиме війна. Дуже хотілося б (і сподіваюся, до цього таки дійде), щоб захиталася земля під ногами у того, хто її розв’язав. І щоб та хитавиця жбурнула його прямісінько на лаву підсудних у Гаазі, перед ясні очі поважних панів і пань в суддівських мантіях. На цій лаві свого часу добряче понапротирали штани державні й військові керівники колишньої Югославії. Їхні гріхи на терезах правосуддя навряд чи переважають нинішні злодіяння господаря Кремля, проте рішуча (коли їй це під силу і, що суттєво, цілком безпечно) західна юстиція змогла притягнути їх до відповідальності. Неминуче (як і в ряді інших випадків) виникає відчуття подвійних стандартів з боку цивілізованого Заходу, який може і висловлювати стурбованість, і навіть співчувати, і водночас пояснювати свою тяганину необхідністю дотримання процедури узгоджень, а також – наміром уникнути ескалації конфлікту.
Поки вони узгоджують і вирішують, на значній території України на людей падають зовсім не іграшкові бомби і ракети. А в інших місцях регулярно лунає сирена повітряної тривоги, і ти не можеш стовідсотково бути певен, чи щось до тебе прилетить, чи, може, “пронесе”….
Ігор Дуда
