В очікуванні чергового “Дня победы” Росія, звичайно, планує комплекс “мероприятий”, приурочених до цієї дати. Країна, яку, за висловом її власного класика, “умом не понять”, незчулася (а, може, навпаки – два десятиліття свідомо й цілеспрямовано йшла до цього) як впродовж більш як року від 24 лютого 2022 р. за своїми державно організованими масовими кривавими злочинами стала нічим не відрізнятися від гітлерівців, перемогу над якими своїх “дедов и прадедов” гучно відзначатиме 9 травня. Фотодокази вчиненого їхніми нащадками в Бучі, Маріуполі, Херсоні, Харкові, багатьох інших містах, містечках і селах України здатні шокувати не менше, ніж злочини німецьких нацистів у чеському Лідіце, французькому Орадурі та й в інших куточках Європи.
За якоюсь патологічно звихненою логікою, що, безумовно, є наслідком дбайливо, з диявольською передбачливістю підготовленого істеричного психозу в масштабах велетенського квазідержавного утворення (але, на жаль, з ядерною дубиною),Росія називає нині “нацистами” нас, українців. І “безкорисливо”, як це завжди робив її попередник СРСР в рамках “оказания интернациональной помощи братскому народу” пнеться зі шкіри, щоб отой “нацизм”з українців витравити. Перераховувати арсенал її “просвітительських методів”, всіх отих “Искандеров”, “Кинжалов”, “Солнцепеков”, виданих за свої іранських дронів “Шахедів” – справа морально важкувата й займе чимало часу і місця. Нині отой самий “День победы”, доводилося чути, на тимчасово окупованих територіях України і в самій Росії відзначатиметься без усіляких маршів “бессмертных полков” і всіляких інших масових заходів – побоюються, відчутно побоюються нинішні “освободители”, що щось може зненацька впасти на їхні голови. Але, вочевидь, в рамках отого свого “победобесия” якісь “мероприятия” відбудуться. І можна припустити, знайдеться в них місце і для ліричної нотки: звучатимуть пісні років Другої світової війни. Що й казати – вони мали (і, можливо, й досі мають) прихильників у середовищі українців. “Темная ночь”, “Соловьи”, “Офицерский вальс”, – вони та інші народилися під час тамтої страшної і в певному розумінні справедливої війни – якщо забути про пакт Молотова-Ріббентропа, удар в спину Польщі шляхом “визволення” Західної України, майже два роки “искренней дружбы” з Гітлером. Напевно, можна їх буде чути в Росії і в ці дні – уже з дещо інакшим, оновленим, путінським підтекстом. Буде серед них, можливо, і лірично-задушевний вірш “Жди меня” Константина Сімонова. І звучатиме він у виконанні якоїсь дзвінкоголосої Варі, Даші чи Катюші на адресу її близького друга, який з ордою собі подібних заповз нині в Україну в рамках так званої СВО. “Жди меня, и я вернусь… всем смертям назло”. От з цим, останнім, можуть виникнути складнощі. За два з гаком роки повномасштабної війни зусиллями ЗСУ та добробатів в категорію потенційного міндобрива для українських чорноземів занесені вже майже пів мільйона непроханих гостей. І процес цей триває безперервно. “Бабы еще нарожают”? Можливо. Але чим більше чорних мішків з мовчазним і холодним вмістом надходитиме в Росію, тим частіше тамтешнім друзям путінських вояків доведеться згадати теж Сімонове “выпьем горькое вино за помин души”.
Похмілля від випитого, хочеться сподіватися, буде важким. Навіть для вельми звичного до цього зборища етносів…
Ігор Дуда
