До цього часу для мене залишається загадкою: звідкіля у нашій школі взялася ця вчителька?
Перегляньте також:
- Пріоритети Тернопільщини: розвиток економіки та співпраця з громадами для євроінтеграції
- Передова зброя перемоги: як система IRIS-T знищує ворожі повітряні цілі
Ніхто не знав скільки їй років. Високого зросту, завжди у довгій чорній спідниці. Чомусь найбільше запам’яталася та спідниця. А ще – хустина. Лідія Михайлівна, так звали вчительку молодших класів, завжди була в хустині, навіть у спекотний день. Здавалось, вона ніколи з нею не розлучалася. Не пригадую, щоб вона колись усміхалася. Вічно похмуре насуплене обличчя. Не знаю, як інші діти, але я завжди боялась зустрітись з нею поглядом. Від нього віяло холодом і ще чимось таким, чого я, семирічна дівчинка, не могла тоді пояснити. Через те, перед моїми очима завжди були її руки: довгі худі пальці з акуратно підрізаними нігтями. Оскільки сиділа за першою партою, то дуже боялася тих рук: якийсь необережний рух і моїми пальцями «гуляла» важка дерев’яна лінійка. Коли вчителька ходила між рядами парт, то в класі западала мертва тиша, тільки час від часу було чути гучний ляпас: так вона частувала по потилиці тих дітей, хто не справлявся з каліграфією. Ось такою була моя перша вчителька, вона ніяк у мене не асоціювалася із «зорею світовою», про яку прийнято співати на «останніх дзвониках». У селі вчительку називали штундою. Оскільки я не розуміла значення цього слова, то моя фантазія малювала найстрахітливіші сценки про прибуття чудовиськ з інших планет. Саме це слово асоціювалось у мене із страшилками. Бо в моїй уяві воно було темне і кострубате. Звідки мені було знати, що штундами називали релігійну секту, а в перекладі з німецької воно означало – час (час для читання Біблії). Восени ця вчителька підмовляла увесь клас йти до неї на город вибирати картоплю… Через три роки дивна вчителька так само несподівано щезла із села, як і з’явилась у ньому. Нарешті мені захотілось ходити до школи…
Але одного разу трапилося таке. Мої батьки самотужки зводили довкола старої хатини нову. Коштів не вистачало, будівництво затягнулося на роки… Батько поїхав на півроку заготовляти ліс. (Будівельний матеріал транспортувався згодом залізницею, у вагоні ). Тата не було пів року вдома. Повертався він із заробітків через Москву. Привіз мені гостинець: дивовижні кольорові олівці і до них – підстругачку. У 1971 році це й справді було справжнє диво. Однокласники один поперед одного просили і перше, і друге. Я не відмовляла. Одного разу підстругачка ненароком випала мені з рук і покотилась вчительці під стіл. Дівчинка із сусідньої парти (такі є в кожному класі, їх ще називають підлабузниками) спритно нагнулася і схопила її. Далі улесливо поклала Лідії Михайлівні на стіл. Я потягнулась, щоб забрати, але дівчинка смикнула мене за руку і голосно сказала: «Це не твоя підстругачка. Вона вчительчина». Я була приголомшена почутим. Безпорадно озирнулась на клас з надією почути підтримку однокласників. Але ті поопускали очі і зробили вигляд, що нічого не знають. Вони брехливо мовчали. Але найстрашнішим для мене тієї миті було навіть не це, а те, що так само, як і вони – мовчала вчителька… Можете уявити, що тоді пережила моя бідолашна душа? … Батькові я також сказала неправду, мовляв, загубила. Той випадок довго цвяшком сидів у моїй підсвідомості і обов’язково згадувався на початку вересня, коли діти йшли до школи.
І тільки через тридцять років, сталося диво. Коли мій старший син пішов до школи, у мене несподівано НАРЕШТІ з’явилася МОЯ ПЕРША вчителька. Перша вчителька мого сина стала і моєю. Неля Амвросіївна Ступак. Добра душа, любляче серце. Несподівано Бог сторицею компенсував «прогалину» у моєму житті. Дякую, Боже.
