Час чекання та ілюзій закінчився

У жовтні місяці минулого року до мене зайшов неймовірний чоловік – полковник, екс-комбриг, начальник центрального штабу Бойового Братерства України, і сказав, що йому майже 63 роки, але він не може дивитися на те, що робиться на фронті, і знову йде добровольцем на фронт. Я, звичайно, висловив йому свою повагу і своє бачення про те, що без наведення ладу в Києві важко буде здобути успіхи на фронті.

Ключ проблем фронту знаходиться на вулицях Банковій і Грушевського. Та побратим – вільна людина і має право на своє рішення.

Він сформував і прийняв лінійний батальйон та пішов воювати. Воював добре. Звільняв українські землі. Вбитих і поранених за період 3,5 місяця на передовій було тільки два «двохсотих» і десяток поранених. А потім батальйон перепідпорядкували штурмовому полку і кинули в штурми без бойових розпоряджень, без артилерійської підготовки, без розвідки, без дорозвідки. Загиблих кратно збільшилося. Він, як відповідальна людина, для якої загибель кожного воїна є його особистою трагедією, поставив питання перед вищим командуванням, що без підготовки і супроводу такі рішення зводяться до одного – вести людей на погибель.

Результат – його відсторонили від командування батальйоном.

Що це означає?

Примусова мобілізація, теперішня поведінка ТЦК, мародерство — змінюються виконавці, але не суть. Лідер лихварів і кріпаків лише наїздами буває в Україні. Коли так званий секретар РНБО взагалі місяцями в Україну не заїжджає. До багатьох приходить розуміння – цим людям Україна не потрібна. І без зміни системи управління державою нічого не зміниться.

«Молоде дарованіє» Міноборони заявив, що скоро буде новий закон про мобілізацію і будуть змінені пріоритети. Це броунівський рух. Не передбачаю ніяких зрушень — нема підстав. На чолі країни — внутрішні вороги: некомпетентні, українофоби і мародери, що неспроможні зупинити СЗЧ, змінити модель мобілізації і, тим паче, зарядити український народ на перемогу. Українська перемога їм не потрібна. Вони роблять скорботні обличчя і читають написані сценаристами тексти. А в цей час хлопці і дівчата на передовій гинуть у «м’ясних» штурмах.

Із України виїжджають українці.

Натомість рух мігрантів – індусів, філіппінців — в Україну починає квітнути. Завгосп ОПи, вочевидь, у неконституційний спосіб створив групу по спрощенню візового режиму для «робочої сили з Азії та Африки». Вони не створюють умови, щоб повернулися шість чи вісім мільйонів українців з-за кордону додому, бо ті мають свою точку зору, і на них особливо «не поїздиш». Але завозять рабів, для яких зарплата 300 доларів і Україна — це рай. Тому ними можна понукати. Українці для України не потрібні за часи правління нині діючої влади. Українці потрібні як розхідний матеріал — гинути на лінії фронту. Потрібні кріпаки.

Можливо, комусь така інформація набридла, бо я багато про це пишу. Але без усвідомлення того, що цей непотріб на чолі гордої країни є елементом знищення нації і держави, про зупинення війни, тим паче, про перемогу, мови йти не буде.

Ми скільки завгодно можемо донатити, волонтерити, платити податки, а вони будуть грабувати. Якщо ти українець — невже це тебе влаштовує? Невже ти віриш у картинку «г+г» чи модераторам мільйонних акаунтів телеграм-каналів, які, як виявляється, заброньовані і заробляють мільйони, нав’язуючи облуду?

У тилу і на фронті з’являється відчуття — час чекати виборів закінчився. Країну потрібно готувати до перемоги вже і по-іншому.

Без знищення гнилої надбудови майбутнє примарне, а ми варті, щоб жити і стати щасливими на своїй Благословенній землі.

Павло Жебрівський