Тема трипільської культури є однією з найулюбленіших тем директора Борщівського краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України Михайла Сохацького. Про трипільців, які жили на теренах нашого району п’ять тисяч років тому і залишили по собі величезний культурний пласт, він може говорити годинами. І це не дивно, адже вже багато років Михайло Петрович досліджує тему, написав чимало наукових праць, які стали відкриттям в історії давньої культури, його роботами зацікавились науковці з Європи та США, які у музеї-печері «Вертеба» проводили дослідження.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Запросила до розмови директора музею, аби він розповів читачам нашої газети про здобутки останніх років. Та й привід зустрітися був неабиякий — облдержадміністрація нагородила працівників краєзнавчого музею грамотою за високий професіоналізм і вагомий внесок у розвиток туризму в Україні. Також колектив отримав відзнаку за популяризацію бренду «Трипільська культура Тернопільщини».
— Михайле Петровичу, одразу запитаю: чи можемо ми, жителі Борщівщини, вважати себе нащадками трипільців?
— Звичайно, можемо, і не лише ми, а й жителі всього Тернопілля. Бо поселення трипільців були виявлені у різних куточках області. Однак найбільше їх все-таки було на землях нашого району. Наприклад, поблизу сіл Верхняківців і Ланівців у часи трипільців було по три населених пункти. Біля села Глибочок ми розкопали унікальні двоповерхові житла, в яких мешкали цілі роди — по 30-35 чоловік. Численні залишки жител, кераміки, знарядь праці знайшли у Збручанському, Більче-Золотому, інших селах. Загалом у районі є понад сто місць, де були трипільські поселення. Це свідчить про те, що Тернопілля було центром трипільської культури, яка проіснувала тут 1600 років і яка брала свій початок на території сучасної Румунії. Згодом люди розселялися вглиб Поділля, де залишили по собі унікальний історичний пласт. Саме тут вони жили, зводили будинки, обробляли землю і виготовляли неповторної краси кераміку. А ось Київщина — то вже була периферія, центр наших пращурів був тут, на наших землях.
— Але виходить парадоксальна ситуація. Культуру почали іменувати трипільською через те, що вперше її виявили поблизу села Трипілля на Київщині.
— Якщо бути точним, то її виявили поблизу села Халеп’є. Та немилозвучність назви цього населеного пункту не дозволила дати ймення такій потужній культурі. Тому вибрали село з кращою назвою, що розташоване неподалік, — Трипілля. Насправді в археології так заведено: якщо відкриття робиться вперше біля якогось населеного пункту, то йому і дають відповідну назву. Наприклад, у Румунії ця культура іменується кукутенською, бо виявлена біля села з однойменною назвою. Ми давно досліджуємо і проводимо розкопки в районі. Однак, якщо прокрутити час на століття назад, то варто згадати, що вперше трипільську кераміку знайшли князі Сапєги, коли проводили воду до свого маєтку в Більче-Золотому. Вони натрапили у розритій землі на якісь черепки і навіть вцілілі горщики, які були розмальовані чудернацькими і красивими візерунками. Не викинули все це на смітник, а зацікавились походженням керамічних залишків. Для дослідження вони запросили відомого на той час археолога Оссовського, який провів тут масштабні розкопки, все ретельно записав, прокоментував. А оскільки науковець не знав, як іменувати те, що знайдено, то назву придумав просту — «культура мальованої кераміки». Так і увійшла вона вперше в історію. Все, що знайшли тут, а згодом у печері «Вертеба», було вивезено возами до Кракова. Усі 35 тисяч знахідок, у тому числі керамічні глечики з унікальними розписами, зберігаються сьогодні в експозиції Краківського музею. І, до речі, кістяний амулет у вигляді голови бика, що є одним із символів усієї трипільської культури, теж знайдено тут. Тобто ця культура була відомою ще задовго до відкриття у Трипіллі.
Спілкувалася Ірина МАДЗІЙ.
На фото: Михайло СОХАЦЬКИЙ демонструє реставровану керамічну
посудину, яку знайшли під час розкопок у Вертебі; цьому глекові — 5000 років!
Фото авторки.
