Свого часу на одному з сайтів довелося прочитати про те, що на Тернопільщині переселенці влаштували розбірки в стилі 90-х: один з них запхнув другого в багажник автомобіля й повіз – вочевидь, для подальшого з’ясування непростих стосунків. Події розвивалися як у дешевенькому кримінальному бойовику: незаконно ув’язненому (можна лише поспівчувати, якщо у нього була клаустрофорбія) якось вдалося відкрити багажник і на ходу вискочити з автівки…
Не наважуся стверджувати, що така поведінка притаманна лише переселенцям зі сходу країни, а наші західняки, яких змалку за руку водили до церкви і виховували в традиціях здорової народної моралі, на таке категорично не здатні. На жаль, ні – подібного добра цілком вистачає і у нас. Але, думається, той факт, що на наших теренах їх водиться до бісової мами і ще трохи, навряд чи означає, що ми маємо робити радісну міну й зображати усмішку від вуха до вуха через те, що разом з потоком переселенців до нас потрапляє й чимало всіляких маргінальних елементів. Так, Тернопілля відгукується на біду наших співвітчизників, яка нині стала нашою спільною бідою, всебічно допомагає їм і сприяє у влаштування на новому місці, але чи всі вони належно оцінюють цей вияв розуміння й гуманності? Описаний вище випадок радше свідчить про те, що вони намагаються перенести на наші терени свої життєві звички, чи то пак, “понятия”. Зішлюся на ще одну сцену, свідком якої нещодавно довелося бути. На дитячий майданчик, де вовтузилися дітлахи, а поруч на лавках сиділи їхні матусі, зайшов похмурий на вигляд чолов’яга з дівчинкою. Ще віддаля було чути, як дитина жваво й доволі голосно щось розповідає батькові “на общепонятном языке”. “Напевно, переселенці”, – подумалося. Коли ж галасливе дитя досхочу нагойдалося на гойдалці, то обоє сіли на лавці неподалік і заходилися розмовляти з кимось по-мобільному.
– Так ты че, бл… трусы не купила?! Ну, ни х…себе!, – долинуло раптом до мої вух. Спершу подумав, що мені здалося. Але вже через мить почув продовження приємної розмови:
– Ну ты, бл… и дура!
У нас предостатньо рідного доморощеного бидла, яке вивергає потоки матюків у місцях, які прийнято називати громадськими. Проте досі якось не доводилося бути свідком того, щоб словесна гидота звучала там, де маленькі діти. А отого російськомовного бидляка їхня присутність, як і те, що поряд сиділа його дочка, зовсім не бентежила – він (чи воно) поводило себе цілком природно і невимушено… Зайвий раз подумалося, що присутність нині отаких типів серед нас – ще один наслідок отої тяжкої біди, що впала на наш народ.
Написав усе це – і пригадав майже програмну публікацію “Схід – Захід. Це не потяг, це – ІПСО”, за милою і усталеною звичкою наших порталів – анонімну, ніким не підписану. В ній, зокрема, йдеться про те, що “Ми не схильні закривати очі на реальність і стверджувати, що різниці між мешканцями сходу і заходу України не існує. Вона є. По-перше, це різниця історична. По-друге, релігійна. По-третє, мовна. В побуті, звичаях, манерах – багато в чому її видно неозброєним оком. Не помічати цього – глупство. А от грати на цьому, аби роз’єднати країну – злочин”.
Які оті побутові манери – мав нагоду побачити (і почути) під час описаної сцени на дитячому майданчику. Не помітити її – означало б бути звинуваченим у глупстві. Бидло залишається бидлом – і на заході, і на сході. Якщо цієї констатації достатньо для звинувачення у злочині, то – зізнаюся у його скоєнні. Хоча “грати на цьому” і “роз’єднувати” наміру не маю – просто описую випадок, свідком якого був.
А ще запрошую можливих опонентів за нагоди завітати на дитячий майданчик у парку “Здоров’я”. Можливо, їм саме пощастить застати там щиро “русскоязычных” донечку і її татуся, який саме зясовуватиме по мобільнику в дружини, чому вона, бл…, не купила труси…
Ігор Дуда
