Ангелина Паламар вдягає сукні, сарафани, светри, піджаки своєї внучки Христі Равлюк. Обоє люблять класику. Зустрічаємося у кав’ярні, що в центрі Тернополя. Пані Ангелина у 100-річній вишиванці і піджаку внучки. Христя – у вишитій сукні.
– На Різдво бабця виманила у мене светрик, – каже Христя – Їй подобаються яскраві кольори. Улюблений – фіолетовий. На Великдень до церкви вдягнула цей светрик. Ми ішли разом до Плащаниці. То бабця вклякла і на колінах проповзла всю дорогу до Плащаниці. Звісно, тримала мене за руку. Потім святили паску. Вона без проблем може відбути всю службу у церкві.
Цікавлюся історією сторічної вишиванки, яку вдягнула пані Ангелина.
Перегляньте також:
- Розіграш прапора від Буданова: Збирають кошти на дрони для бригади «Азов»
- ГУР «має очі» в Криму: Буданов розповів, як розвідка слідкує за росіянами
– Вишиванка давня, – усміхається Ангелина Омелянівна. – Її вишивала моя мама, коли була ще юною. Мама дуже любила мене, дбала про мене. Її звали Наталя. Коли я була малою, вона сама шила мені одяг.
– Бабця завжди гарно вдягалася, – говорить Христя. – У молодості була дуже красивою. Тепер уже ми про неї дбаємо. Але вона не все вдягне, що пропонуємо. Вибирає лише те, що їй подобається. Не любить темних кольорів. Не подобається чорний. Їй важливо, щоб була закритою шия. Переживає, щоб вона мала гарний вигляд. Бабця – естет. Виманила один із моїх улюблених сарафанів. Святкувала у ньому 96-річчя. Також відзначала у моїй сукні 97 років.
– Багато речей віддаю бабусі, – продовжує Христя. – А мій тато, Іван Равлюк, шиє мамі і бабці одяг. Це його хобі. Створив багато суконь для обох. Він – заслужений працівник культури. Свого часу шив і для мене.
Питаю Ангелину Паламар, чому їй хочеться носити одежу внучки.
– Люблю одяг Христі, – каже пані Ангелина. – По-перше, у неї завжди гарні, якісні речі. По-друге, Христя дуже гарна.
Я з дитинства навчена шанувати одяг. Почерпнула це від своєї бабці, яку теж звали Ангелиною. У неї не було так, що лише фартух і запаска. Вона носила просту одежу, але дуже акуратну і чисту. До моєї бабці не можна було навідатися абияк. Не дай Боже, прийти забрудненою, неакуратною. Вона сказала б мені: «Іди додому, переодягнися і тоді прийдеш». Моя бабця була дуже красивою, заможною і самодостатньою. Її поважали односельці.
– Це у нас генетично, – додає Христя. – Моя мама усе життя працює педагогом у музичній школі. Теж завжди гарно вдягалася. Коли вчителям не платили зарплату і не було грошей, то шили або перешивали одяг. Навіть коли нема настрою, ніколи не дозволяємо собі вийти на люди будь-як. Тому що інших не стосується те, що в мене немає ресурсу. Це моя проблема і я маю з нею впоратися. Неправильно – перекладати на інших якісь свої внутрішні проблеми. Це принципово. Бабця от не хотіла іти на інтерв’ю абияк. Продумувала, що одягти. Вибрала вишиванку і мій піджак.
Ангелина Паламар усе життя носить золоті сережки з аметистом.
– Сережкам уже багато-багато років, – говорить Ангелина. – Їх подарувала мені мама після того, як я повернулася з Магадану.
Юність в УПА і арешт
– Під час другої світової біля нас стояв фронт, – каже Ангелина. – Билися мадяри з москалями. Горіли хати. Наша теж згоріла. На все життя запам’ятала, як ми відпустили корову, щоб її врятувати. Корова ішла дорогою і плакала.
Одного дня енкаведисти прийшли до хати, вивели мого тата Омеляна і брата Кароля на подвір’я і розстріляли. Ми лишилися з мамою самі. Коли я підросла, то пішла в УПА.
Два роки Ангелина була зв’язковою УПА. П’ятнадцятирічною присягала на вірність Україні. Клялася на Біблії у селі Головах Івано-Франківської області.
– Мені дали псевдо – подруга «Орися», – розповідає Ангелина. – А через багато років свою дочку я назвала Орисею. Коли присягалася, усвідомлювала, що робила. Дотепер нікого не зрадила.
Я мала їхати на схід – агітувати українців по селах, розказувати, що від Росії не варто чекати добра. Але нікуди не поїхала. Не встигла. Нас вистежували. Куди не підемо – всюди облава. Вороги мали завдання знищити усіх, хто був в УПА. То я ховалася у різних людей, які згодом просили піти, бо боялися виселення до Сибіру.
Коли я переховувалася у Нижньому Березові, нашого війська вже майже не було. Когось розстріляли, когось посадили в тюрму, а хтось втік за кордон. Тоді ціле літо я прожила у вчительки – вдови пані Галі. Вона тішилася мною. Я доглядала її дітей, працювала на грядках. Але одна недобра жінка мене видала.
Я тікала лісами. У спину стріляли. Кулі мене не зачепили, але був простріляний весь кожушок.
Слідчий розбивав табуретки на голові
Коли 17-річну Ангелину арештували, її привезли до села Яблунів. Завели до якоїсь хати і зв’язану кинули під стіл. Там було багато інших ув’язнених.
– Зранку мене забрали і кинули в пивницю. Нас було дуже багато. По дві доби сиділи без їжі. Я віддала їм хліб і збанок молока, то мене пригостила жінка, яка мене знала. За дві години мене посадили в машину і повезли до Івано-Франківська. Там дуже били. Хотіли, щоб я розповіла про хлопців із Карпат. Я вся синя була. Слідчий з Косова – усі табуретки на мені поламав. Бив по голові. Я падала і скручувалася. Ховала голову. Тоді він бив у плечі. Я потім довго не могла спати на спині.
За рішенням суду мені дали 10 років тюрми і 5 – заслання. Після суду мене кинули в камеру на вивіз і кликали мити коридори. Я тоді чула, як у камерах били хлопців, ламали їм кістки. Як вони кричали… Дотепер згадую ті жахіття.
Через 15 років мама не впізнала свою дочку
У Сибірі Ангелина перебувала понад 14 років. Приблизно два роки її мама нічого не знала про дочку. Інформацію про заслання до Магадану їй передали зі слідчого ізолятора згодом.
Тим часом Ангелина валила ліс, працювала в пологовому будинку, на швейній фабриці, в ательє. Дівчина мала свій номер. Його нашили на грудях, правій нозі і плечах.
– Я працювала зі старшими від мене жінками, – розповідає пані Ангелина. – Ставилися до мене добре. Це було взаємно. За нами стежили, щоб ми не мали ні з ким зв’язку. Там різні люди були. Попробуй взнай, як себе поводити.
Ми роками ходили у куфайках, які нам видали. Носили штани, шапки, рукавиці. Лише там не думала про те, щоб мати гарний вигляд. Але завжди була акуратною і чистою. За це мене поважали. Не могла тоді мріяти про гарний одяг. Знала, що не можу ніде того здобути. Раз у тиждень нас водили в баню. Давали теплу воду.
Ми жили в бараках. Не пам’ятаю, скільки нас там було. Багато. Найбільше засуджених – з Дрогобича та Івано-Франківщини.
У Магадані Ангелина познайомилася із чоловіком Григорієм Паламарем. Він народився у селі Ковпець Львівської області. Теж був ув’язненим. Мав авторитет доброго майстра. Робив урни на золото, яке там добували в’язні.
– Григорій приглядався до мене кілька років, – продовжує Ангелина. – Він гарно себе поводив, був порядним, не бігав по дівках. Ми не зустрічалися, не можна було. Передавав мені записки. Писав: «Вважайте на себе. Не ходіть туди і туди, тому що там погані люди. Вони знущаються з нас». Деколи підходив і казав, що хотів би ближче познайомитися. За нами стежили і неможливо було з кимось зустрітися, щоб ніхто про це не дізнався. Ми були обережні. Розписалися в Магадані, коли вже вийшли з тюрми. Він був надзвичайним. Це велике щастя, коли трапляється людина, яка добра до тебе. Маю від нього дуже гарних дітей – дочку Орисю і сина Зеновія.
До України Ангелина і Григорій повернулися разом.
– У Львові зайшли до церкви святого Юрія, – говорить Ангелина. – Григорій дуже плакав у тій церкві. Потім поїздом приїхали до Коломиї. Поки чоловік пішов шукати машину, яка б відвезла нас у Шешори, я сіла на лавку перекусити. В той момент повз мене пройшла моя мама і не впізнала мене. Не бачились 15 років. Вже вдома родичі розповіли, що мама поїхала до Коломиї, щоб зустріти нас. Коли вона зайшла до хати, обняла і мовила: «Дитинко, я ж попри тебе ішла…»
Я була щасливою у житті. Моя мама була дуже доброю, дбала про мене. І завжди траплялися гарні люди.
– Любите людей?
– Певне, що люблю. А як я можу їх не любити? І до мене люди завжди були прихильними. Навіть в Магадані.
Можу ще багато переповісти те, що пережила. Але не треба. Мрію хіба що про здоров’я своє і моєї родини. Про здоров’я всіх добрих людей. І про те, щоб Україна перемогла у війні.
Попри пережите насилля, Ангелина Паламар має яскраво виражене відчуття власної гідності. Це видно з її постаті, погляду, жестів, лагідного тембру голосу і вишуканої мова.
– Останнім часом бабця не хоче говорити про допити і пережите в Магадані, – каже Христя. – Боляче їй. Уникає цих розмов. Раніше розповідала охоче. Мабуть, забагато негативу. Вона дивиться телевізор і її болить, що гинуть молоді люди. Мабуть, їй резонує з тим, що вона колись пережила.
Бабця ніколи нікого не зрадила. Вона не запроданка. Але знає, хто «здав» її сім’ю. До слова, мама бабусі дуже молилася, щоб вона повернулася з Магадану живою, тому і бабця досі молиться за здоров’я всіх і за Україну.
Перша кардіограма у 90 років
Ангелина Паламар дотепер носить туфлі на невеликих підборах. Усе життя має стабільну вагу – 52-54 кілограми.
– Ніколи не переїдаю, але їм усе, – каже. – Я стільки років у Магадані була голодною, що для мене немає значення, що їсти. На засланні десь-колись нам давали холодну баланду. Суп з гнилої риби і картоплі. Але їли, бо голодні. Щовечора, як лягаю спати і заплющую очі, бачу те все, що пережила. Минули роки, у мене був дуже добрий чоловік, діти прекрасні, але щоразу вечорами виринають ці картини пережитого. Перехрещусь і молюся, перш ніж засну.
– Що треба, щоб бути здоровим?
– Шанувати себе. І не потрібно нічого зайвого – ні для душі, ні для тіла. Не брати до серця негатив і не переїдати. Все що зайве, шкідливо для здоров’я. Завжди кажу: три дні не їж, але весело дивись.
Я ніколи не хворію. В лікарні була хіба тоді, коли народжувала дітей.
– Якось бабцю кололо серце, – додає Христя. – Їй було 90 років. Ми прийшли до лікарні, щоб зробити кардіограму. Медсестра сказала: «Роздягайтеся». А бабця спитала: «Як?». Вона здивувалася: «То ви ніколи не робили кардіограму?». Бабця відповіла: «Ні, це вперше».
Бабуся п’є каву тричі в день і тиск стабільно 120 на 80. Не приймає ліків. Це цілий скандал, щоб дати їй таблетки, коли вона кашляє. У листопаді 2021 року підхопила коронавірус. Захворіли усі – тато, мама і бабця. Вона найлегше перенесла ковід. У тата була пневмонія, сильно падала сатурація кисню, а мама з високою температурою, ламало все тіло. Бабці теж було зле, вона кашляла. Тест підтвердив, що це коронавірус. Але вона найлегше перенесла хворобу. Батьки лежали, а бабуся була на ногах.
– Що б не траплялося у житті, бабуся сприймає так – все перемелеться, борошно буде. І це мине. Єдине, що хвилюється, коли хтось із рідних хворіє. Ми намагаємося оберігати її від такої інформації. Вона дуже важко переживала смерть дідуся. Коли він помер, їй було понад 70 років. Згодом до неї залицялися з пропозицією до спільного проживання. Вона категорично відмовляла. Казала: «У мене був найкращий в світі чоловік і мені ніхто його не замінить».
У селі обробляє город і ходить пішки за декілька кілометрів
Улітку Ангелина Паламар живе сама у карпатському селі Шешори. Там вона народилася.
– Варю їсти, – каже пані Ангелина. – Роблю все, що треба. І саджу, і сапаю, і підгортаю на городі. У нас гарний сад і великий город. Як потрібно, то йду на зупинку за три кілометри пішки.
– Чи хтось із ваших друзів ще живе?
– Нікого уже нема. Повмирали. А як приїду до села, до мене приходять сусіди. Але вони молодші. Сусіди приносять мені молоко, сметану, масло. Люблять мене. До магазину не ходжу. Мала операцію. Одне око взагалі не бачить. Трохи вже не вистачає мені енергії. Тому що роки беруть своє.
– Ви аж тепер відчули свій вік?
– Ні, ще не відчуваю свого віку. Мені дуже комфортно тепер жити. Маю добрих дітей, внуків і правнука. Але часом вже забуваюся, що було вчора.
– Які у вас стосунки з Христею?
– Надзвичайні. Внучка для мене – все. Як моя дитина.
– Бабця мене виховала, – додає Христя. – Я з 9 місяців до 7 років жила у бабусі і дідуся, а батьки зі старшим братом Тарасом були в Тернополі.
Бабця багато розповідала про своє життя. Незважаючи на ці жахіття, 14 років Сибіру, вона зуміла зберегти стабільну психіку і виховати чудових дітей і нас, внуків. Вона ніколи не хандрила, не скаржилася. У неї завжди все добре. Ми дуже любимо бабцю. Вона – основа нашої родини. У неї 16 серпня день народження і кожен вважає за обов’язок приїхати в цей день до бабці.
Христя Равлюк живе і працює у Києві. Вона телеведуча національного каналу Ukraine World News. Також працює помічником народного депутата України. Коли пані Ангелина дивиться програми внучки, найперше звертає увагу на її зачіску, одяг. Потім розповідає про свої враження.
– У нас сильний емоційний зв’язок, – додає Христя. – Телефоную бабусі щодня. Коли мені виповнилося 7 років, бабця подарувала перстень, який виготовили на замовлення. З тих пір не знімаю його. Він був позолочений. Стерся уже, став срібним. Це мій оберіг. Перстень завжди зі мною.
Наталія ЛАЗУКА
Буданов нагородив медаллю 100-річну зв’язкову УПА Пнгелину Паламар на псевдо Орися
