Ну, друзі, тепер, здається, я чув усе і мене в цьому житті нічим не здивуєш.))) Я прослухав пісні Клавдії Петрівни. Деякі треки навіть по кілька разів!
Ні, вибачаюся, я не прослухав, а уважно промоніторив ці треки, бо слухання – це щось інше: це цікавість, відкриття чогось справді нового, насолода від процесу…
Але тут ідеться про зовсім інші речі. Втім, усе по порядку.
Нещодавно мені на сторінці залишив допис один молодий режисер – палкий прихильник постмодернізму. Він написав буквально таке: «Ви навіть не зрозуміли, що ми вступили в епоху постмодернізму. Постмодернізм – це культурна епоха, коли люди зрозуміли, що розвиватись більше нікуди – епоха геніїв і титанів позаду. Усе вже написано, зіграно і сказано до нас. А нам лишається тільки зібрати весь цей ваш хлам докупи, винести на смітник, облити бензином і спалити! Спалити всіх ваших авторитетів, всі ваші зразки для наслідування, всіх геніїв і провидців…
І коли все згорить дотла, то на цьому всесвітньому попелищі ми, постмодерністи, все почнем з нуля, з самого початку…ʼ
Гадаю, досить цієї цитати. А тепер декілька спостережень, відштовхуючись від сказаного.
На мою думку, пісні Клавдії Петрівни – це свідчення того, що епоха постмодернізму в Україні вже настала. І її пісні демонструють це українцям якнайкраще. Ніяких аналогій чи еталонів. Ніяких критеріїв та естетичних ідеалів. Усе просто і круто!))) Як декому нині здається.
Варто розглянути, як цей проект зроблено в двох аспектах – в технічному і творчому. З обох точок зору, повторюю – це безперечний артефакт епохи постмодернізму.
Отож, почнемо з технічної сторони. Тут складається враження, що всюди панує абсолютний мінімалізм у всьому – підборі звуків і семплів, в прийомах обробки звуку і міксування. Ніяких тобі новітніх процесорів, ніякої еквалізаціі чи майстерування. Октавний квантований бас восьмим нотами і примітивне піанінко на другу і четверту долю такту в стилі «умца-тумца». Простіше не придумаєш. Чимось одночасно це нагадує по стилю і «Ласковий май» і його недавній прототип «Гриби». Загалом все зроблено так, ніби в студію пустили якогось підлітка, який в житті не чув про всілякі там синкопи і подвійні домінанти. Гармонія відповідна – все ті ж « три блатних» акорди від російських «частушок». Втім, хай про це скажуть майстри-аранжувальники.
Натомість, цікаво зроблені моменти багатоголосся у вокалі, що говорить про розуміння творцями продукту гармонії та інтервального співу.
Бо це така естетика, повторюю, тобто свідомо вибрана манера музичного супроводу, а не брак музичної культури аранжувальників, як може здатися на перший погляд.
Далі – про зміст пісень. Ви не забули, що ми в параметрах стилю постмодернізму? Тож все має бути відповідним: знайома з 80-х років минулого століття естетика в пісні «Знайди мене», простеньке умца-тумца в пісні «Імператори-провокатори», набір банальних фраз (а дощ змиває всі сліди) в пісні «Хто ти?» і нарешті – «Я тобі брехала», де звучать явні запозичення з аналогічної пісні співачки Іларії та рими з пісні Павла Зіброва (походження – день народження)…
Можна продовжувати аналіз інших треків, але навіщо – коли алгоритм створення цього альбому вже зрозумілий. Його принцип такий: нічим, боронь Боже, не дивувати піпл, але подати примітивні і банальні речі, як особливий шик і наявність свого індивідуального стилю. І як же ж геніально прокачано через ЗМІ! Хіба ні?!)))
Я свідомо нічого не пишу про вокальні можливості співачки, оскільки в цьому проекті дослідити їх практично неможливо, бо навіть вокальна детонація в окремих моментах може розглядатися в тому ж стильовому ключі.))
Окреме місце в прослуханих піснях займає композиція «Барабан», де Соломія Опришко анонімно виконує вокаліз у композиції Півоварова.
До речі, схоже, що ця технологія дуже подобається нашим діячам шоу-бізу. Саме Півоваров додав певного хайпу Клавдії Петрівни на етапах розкрутки…
Загалом, хотілося б поговорити значно більше про інший факт: феномен двох повних Палаців спорту, тобто, про людей, які прийшли споживати цей мистецький продукт. А ще про той позитивний відгук, який він має навіть серед дорослих, культурних і психічно здорових людей. Виникає питання: що за цим стоїть – страх називати речі своїми іменами, стадний інстинкт чи справді нині така убога і низька резонансна частота нашого сприйняття звукових образів?
Якщо чесно, я не знаю чому тут можна радіти і чим пишатися?
Якщо єдиний привід для гордості щодо цього продукту в тому, що він україномовий, то як же далеко ми нині від тих творів, що називалися українською піснею ще 30 років тому?
Так чи інакше – ми маємо справу з черговим феноменом масової маніпуляції свідомостю, яка нині демонструє нам щось абсолютно несподіване і говорить про психіку і психологію нації значно більше, аніж спромоглися сказати наша психіатрія і масова психологія. Втім, жоден божевільний ще ніколи не визнав себе божевільним!))
Можливо, ми будемо перші?
