Кажуть, що природа на дітях відомих людей відпочиває. Однак донька вихідця з Тернопільщини, всесвітньо відомого художника Івана Марчука, талановита скрипалька Богдана Півненко це твердження спростовує. І хоча вона не малює, як батько, але цілком реалізувала себе у музиці. Богдану Півненко знають як в Україні, так і за її межами, а нещодавно вона побувала з концертом у Тернополі.
Перегляньте також:
- За рік Тернопільські поліцейські відшукали 199 зниклих дітей
- Свічка пам’яті: Чому важливо вшановувати жертв Голодомору
– Богдано, діти переважно беруть прізвище відомих батьків, щоб було легше пробитися в житті. Чому ви цього не зробили?
– Ми з батьком про це говорили. Він хотів, щоб я взяла його прізвище, але на той час мене всі знали як Богдану Півненко… Думала написати через дефіс —Півненко-Марчук, але нема часу на цю паперову тяганину.
– Батько часто буває на ваших концертах?
– Якщо він у Києві, то приходить, а наразі в нього виставки в Польщі.
– Самі берете до рук пензля?
– Ні, я не малюю, хоча мама бачила мене художницею. Коли мені було сім років, ми разом йшли вулицею і побачили оголошення про набір на навчання скрипалів. Мама запитала, чи я не хотіла б записатися, я відповіла, що так. Відтоді у мене почався довголітній роман зі скрипкою. Хоча не все гладко було. Навіть думала покинути музику, вступила до економічного університету, рік провчилася і зрозуміла, що то не моє… Взяла академку, але так і не повернулася.
– Вірите в те, що людині все наперед написано?
– Так, вірю, однак те, що я хотіла в житті, отримала.
– Може, маєте власний “рецепт” здійснення мрій?
– Треба дуже вірити і добре знати, чого хочеш, бо багато людей насправді не знають, чого вони хочуть. Дуже часто люди, коли чують відмову, зупиняються за два кроки до мети. Треба розуміти, що відповідь “ні” теж веде до перемоги. У 90 відсотках ми отримуємо те, що хочемо. Якщо ти “гориш”, то будеш притягувати потрібних людей і запалиш їх своєю ідеєю. Треба вірити в те, що робиш.
– Багато артистів дотримуються якихось забобонів перед виходом на сцену, дехто навіть чіпляє до одягу шпильку. А як у вас?
– Ні, такого не роблю. Щоб концерт добре вдався, підходжу до дзеркала, всміхаюся і переконую, що все буде гаразд. Навчаю цього й своїх учнів.
– Маєте багато підопічних? До Тернополя ви приїхали зі своєю ученицею Олександрою Хмарою…
– Ніколи не думала, що колись у мене будуть учні. Все сталося доволі випадково. Якось до мене підійшла дівчинка Влада з мамою і попросили, щоб я давала їй уроки. Дівчинка розповіла, що коли у їм школі задали написати твір, на кого вони хотіли б бути схожими, вона “погуглила” в інтернеті і знайшла мене. Відтоді у Влади з’явилася мрія стати відомою скрипалькою. Я спочатку відмовилася, бо через гастролі у мене не було на це часу… Влада цілий рік за мною ходила, не пропустила жодного концерту, купувала квитки в перший ряд. А потім вони з мамою приїхали до мене додому і пішли доти, поки не добилися, щоб сказала “так”. Для мене це стало своєрідним творчим експериментом. За рік, що займаюся з Владою, вона шість разів ставала лауреатом конкурсів і дванадцять разів зіграла з оркестром. Я зрозуміла, що дуже важливо дати дітям шанс, щоб вони брали приклад, тоді для них це найбільша мотивація. Відтак до мене почали проситися інші діти.
– Вас часто називають “Паганіні в спідниці”. Це вас не дратує?
– Може, більше дратує моїх колег. Я собі це прізвисько не придумала. Я можу взяти в руки скрипку і зіграти концерт Паганіні. Тернополяни у цьому могли пересвідчитися кілька років тому. Я працюю і не зупиняюся.
– У вас дуже щільний графік – гастролі, викладання в консерваторії, заняття з учнями… А чи маєте час на власну дитину? Ваш син Богдан уже школяр…
– Богдан у школі аж до 6-ої вечора. Всі уроки встигає зробити там, ми вчимо разом лише англійську. Намагаюся так розпланувати час, щоб вечір присвятити чоловікові і синові. А загалом у мене ніколи не буває вихідних. Половину хатніх справ узяв на себе Олег. Він готує, посуд миє, словом, він – золотий! Я казала своїм чоловікам, що вмію тільки грати на скрипці і прикрашати життя, а вони, як не дивно, погоджувалися (усміхається – авт.)!
– Вашого першого чоловіка вбили. Як ви пережили це горе?
– Дуже важко. Перший рік був величезний стрес, було страшно, бо треба було вижити з малою дитиною на руках. На другий рік потихеньку адаптовувалася, а на третій напав страшний депресняк, не хотілося жити, якийсь час лікувалася, “сиділа” на антидепресантах, ходила до психотерапевтів. Я тоді багато їздила на гастролі за кордон, інакше збожеволіла б. У той час Олег з’явився у моєму житті. До речі, і з Олегом, і з Володимиром я познайомилася завдяки батькові. Володя робив йому виставку, був його палким шанувальником, а Олег знімав фільм про батька.
– З появою Олега у вашому житті щось змінилося? Як він ставиться до вашої творчості?
– З його появою я почала менше їздити на гастролі. Для мене все-таки важливіша сім’я, і якщо я буду постійно пропадати на гастролях, це недобре… Двічі відмовлялася від гастролей через чоловіка і сина, але не шкодую. Олег дуже допомагає, разом з друзями знімають мої виступи, а потім викладають в інтернет. У такий спосіб чоловік пропагує мою творчість у медіапросторі.
– Буває, що граєте спеціально для чоловіка?
– Вдома він постійно чує мої концерти, коли займаюся. Якось Олег прийшов з роботи о 9-ій вечора, я кинулася до нього, мовляв, послухай, здається, у мене непогано виходить і відіграла йому два концерти — Паганіні і Бетхована. Після цього він так тихо: “Рижулечко, може, ти мені хоча чаю наллєш?..”
– А у Богдана вже проявляються мамині і дідусеві гени?
– Син талановитий в усьому, але він поки що не визначився. Якось я показала Богдану, як зіграти “Щедрик”, то у відразу заграв… Але музика йому тепер чомусь не до душі. Свого часу багато робіт намалював. Тепер у школі у нього на це мало часу. Ми вдома скрізь порозвішували його картини. Батько, коли приходить, хвалить, каже, що талановитий. Богдан з дідусем любить в шахи грати, кілька разів навіть його обіграв.
– Який ваш улюблений відпочинок?
– Дуже активний. Насправді ненавиджу відпочивати. В ідеалі це відвідини цікавих місць перед концертом, коли мої учні, рідні і близькі поруч.
– Багато видатних і талановитих музикантів втікають за кордон. Кажуть, там більше шансів реалізуватися…
– Київ – це моє місто і мені подобається тут жити. Я дуже люблю їздити по Україні з концертами, і не тому, що хочу себе похвалити. Розумієте, наші люди — найкращі: такі щирі і доброзичливі. Мені комфортніше там, де говорять моєю мовою. Хоча я можу поговорити англійською чи німецькою, але ми все одно там чужі. Ми, українці, чомусь не вміємо себе цінувати, перед кожним падаємо ниць. Ми — найрозумніша нація, і треба тим пишатися. Я керуюся принципом Аліси з “Країни чудес”: “Якщо ти хочеш залишитися в одному місці, треба бігти з усіх сил”, тоді ти залишишся на цьому місці”. Артисту потрібно цього дотримуватися, щоб публіка хотіла прийти на його концерт.
– Насамкінець поділіться своєю мрією…
– Хочеться, щоб нарешті в Україні настав мир. Намагаюся допомогти нашим бійцям в АТО, беру участь в благодійних концертах. На передову, щоправда, не їжджу, бо я в свого сина одна… Якось мій друг-волонтер попав під обстріл і оглух назавжди, відтак більше ніколи не зможе займатися музикою… Вважаю, що більше користі принесу, коли буду музикувати.
Візитка
Народилася 27 січня 1977 у Харкові. Батько — відомий художник Іван Марчук; мати — мистецтвознавець Алла Півненко, викладачка Харківського художньо-промислового інституту. В дитинстві жила з матір’ю окремо від батька. У 1984 рокці вступила до Харківської музичної десятирічки у клас скрипки. У 1993 році перейшла до класу Богодара Которовича у Київській музичній десятирічці. У 1995–2003 рр. навчалась у Національній музичній академії ім. Чайковського, де викладала у 2000–2008 роках.
У 2006 році одружилася з бізнесменом Володимиром Шульгою, засновником мережі супермаркетів “Фокстрот”, з яким познайомилася під час Помаранчевої революції. 7 грудня 2006 року у них народився син Богдан Шульга. У 2008 році Володимир Шульга загинув. Згодом Богдана Півненко вийшла заміж за кінорежисера Олега Павлюченка.
